Проте після Люблінської унії 1569 р. становище держав змінилося. У відповідності з цією унією до складу Польського королівства увійшли українські землі (Волинь, Поділля, Київщина)*. Польща і Литва були об'єднані в єдину державу — Річ Посполиту. Великий князь Литовський став одночасно і королем польським, який "згідно з давнім звичаєм і привілеєм спільними голосами поляків і Литви буде обиратися...."**.

Державний лад Речі Посполитої в основному сформувався у перші роки її існування. Велике значення в цьому процесі мали так звані "Генрікови артикули", прийняті у 1572 р. в зв'язку з обранням королем Речі Посполитої французького принца Генріха Валуа. Згідно з артикулами Річ Посполита проголошувалася дворянською республікою з королем, що обирався, на чолі. Король визнавав вільну "елекцію", тобто вільні вибори глави держави, відмовлявся від успадкування трону, зобов'язувався не вирішувати питань війни і миру без урахування думки сенату, не скликати посполитого рушіння без згоди сенату, мати при собі 16 сенаторів, кожні два роки скликати сейм***. Король також зобов'язувався зберігати територіальну цілісність Речі Посполитої і добиватися повернення втрачених ним та його попередниками провінцій. Артикули передбачали, якщо король буде порушувати права і привілеї шляхти, остання має право відмовитися від покори королю.

За Люблінською унією 1569 р. законодавча влада передавалася вальному сейму Речі Посполитої. Вважалося, що сейм складається з трьох станів: короля, сенату і посольської ізби.

"Король у сенаті", таким чином, ставав частиною шляхетського сейму і під час його засідань був тільки головою сенату.

Роль сенату у складі вального сейму була більш значною, оскільки сенат об'єднував усіх вищих посадових осіб Речі Посполитої — воєвод, каштелянів, католицьких єпископів Литви і Польщі. Сенатори в сеймі не голосували, а по черзі оголошували свою думку з того чи іншого питання. На цій основі король або від його імені канцлер формулювали загальну думку сенаторів — "конклюзію" (закінчення).

Найбільш впливовою частиною вального сейму була посольська ізба. До її складу входило 170 делегатів — послів від земської шляхти. Серед них було 48 послів від Литви, які спочатку збирались усі в Слонимі, щоб узгодити свою діяльність на вальному сеймі*. Скликалася посольська ізба королівськими універсалами за кілька тижнів до відкриття сейму. Обрання послів у сейм здійснювалося на шляхетських сеймиках. Тут же депутатам надавалися накази, які відбивали вимоги шляхти. Отже, депутати посольської ізби були уповноваженими шляхти відповідного воєводства. Після закінчення роботи сейму посли звітували на повітових сеймиках.

Усі питання на сеймі Речі Посполитої вирішувалися одностайно, бо тут діяв принцип "вільної заборони" — так зване "Ііоегит уеїо".

Компетенція сейму була досить широкою. Він мав право приймати закони, запроваджувати нові податки, давати згоду на скликання посполитого рушіння, приймати послів іноземних держав, визначати основні напрямки зовнішньої політики.

Постанови сейму називалися конституціями. Оголошувалися вони від імені короля, але з обов'язковим нагадуванням про те, що прийняті вони у згоді з сенатом.

Для обрання короля Речі Посполитої збиралися особливі сейми: "конвокаційні", на яких вирішувалися питання про час і умови обрання короля; "елекційні", де обирали короля; "коронаційні", на яких відбувалася коронація і король давав присягу**.

Центральне управління у Речі Посполитої здійснювали король і вищі службові особи, причому Литва (князівство) і Польща (корона) в деяких випадках мали своїх власних сановників. Королівським двором відав коронний або великий маршалок. Його заступником був надвірний маршалок. Другою після маршалка посадовою особою вважався коронний (польський) канцлер, який відав разом з підканцлером королівською канцелярією. Поряд з ними діяв литовський канцлер князівства. Коронний підскарбій відав скарбницею корони, литовський — скарбницею князівства. Важливе місце у державному механізмі Речі Посполитої займав коронний гетьман, який очолював коронне військо. Ця посада завжди знаходилась в руках магнатів, які були володарями великих земельних маєтків переважно на українських землях. На чолі литовського війська стояв великий литовський гетьман.

Місцеве управління. Система місцевих органів державного управління українськими землями будувалася відповідно до адміністративно-територіального поділу. Адміністративна, судова і військова влада знаходились в руках панства і шляхти, які мали широкі повноваження і майже не залежали від центральної влади. У своїй діяльності місцева адміністрація керувалася загальнодержавними актами, звичаєвим правом, а також рішеннями місцевих органів влади.

Істотною рисою системи місцевих органів влади в Україні була значна розбіжність в організації її окремих ланок. Це було зумовлено тим, що адміністративно-територіальний поділ і система місцевого управління в українських землях змінювалися в міру загарбання сусідніми державами тих чи інших територій України. Крім того, окремі воєводства і навіть повіти отримували від центральної влади привілеї, які закріплювали за ними особливі права, зокрема в галузі місцевого управління.

Так, після приєднання у XVI ст. до Польщі Галичини тут перший час залишалася обмежена автономія і, навіть, карбувалася своя монета. Однак польські королі незабаром починають проводити політику інкорпорації Галичини, призначаючи на ці землі своїх старост. Протягом XV ст. старости, призначені королем, з'явились у Львові, Самборі, Галичі, Сяноці, Холмській землі. Врешті-решт Галицькою землею став керувати особливий генеральний староста. Пізніше було введено посаду подільського генерального