У XV ст. в Польщі розпочався процес скасування удільних князівств і перетворення їх у воєводства, які в свою чергу, поділялися на повіти. Цей процес захопив і Галичину, яка в 1434 р. стала Руським воєводством. У 1462 р. як воєводство до складу Польського королівства увійшло Белзьке князівство.

На Галичину було поширено структуру місцевого апарату, яка існувала на той час у Польщі. На чолі місцевого управління стояв воєвода. Він наділявся широкими адміністративними і судовими повноваженнями. Під керівництвом воєводи працював земський уряд, який складався з цілої низки службових осіб. Після утворення шляхетських сеймиків воєвода став головувати на їх засіданнях.

Приєднання наприкінці XIV ст. більшої частини українських земель до складу Великого князівства Литовського не внесло спочатку будь-яких істотних змін в їх політико-адміністративний устрій. Продовжували існувати великі феодальні об'єднання — Київська і Волинська землі, кордони яких збігалися з політичними кордонами удільних князівств. Аналогічна картина склалася і на Поділлі, де після приєднання його до Литви сформувався уділ литовських князів Кариотовичів. У Чернігівській землі з встановленням тут влади литовських князів виникло декілька незначних за своїми розмірами удільних князівств.

Усі українські землі, що були приєднані до Литви, вважалися власністю великокнязівської династії. У той же час ці землі зберігали певні риси автономії, а також старі місцеві звичаї. Включаючи такі землі до складу Великого князівства Литовського, великий князь у своїх грамотах обіцяв дотримуватися колишніх прав і звичаїв, що існували на цих землях.

У більшості українських удільних князівств і земель у XIV—XV ст. продовжувала існувати волосна система адміністративно-територіального поділу. Наприкінці XIV ст. в південних частинах Київського і Подільського князівств виникли нові судово-адміністративні одиниці — повіти. Декілька волостей складали повіт. Наприкінці XV ст. повіти і волості стали основними адміністративно-територіальними одиницями в українських землях.

Низовою адміністративною ланкою були органи самоврядування сільських общин. Вони складалися з отаманів (переважно в південних землях) або старост (на півночі) і підлеглих їм дрібних адміністраторів (войтиків, сорочників тощо). Головна їхня функція зводилась до своєчасного і повного збирання податків до князівської скарбниці.

У другій половині XV ст. уряд Великого князівства Литовського взяв курс на остаточне скасування державної автономії українських земель і ліквідацію удільних князівств. Першою жертвою цієї політики стала Волинь. У 1452 р. волинські землі були зайняті литовським військом, а саме князівство перетворене на провінцію Великого князівства Литовського. Провінцією відтепер управляв намісник, який призначався великим князем. Слідом за Волинським було скасовано і Київське князівство (1471 р.)*. Таким чином, наприкінці XV ст. тільки на Чернігівщині залишилися невеличкі уділи українських князів.

На початку XVI ст. уряд Великого князівства Литовського здійснив реформу, якою було введено однаковий адміністративно-територіальний поділ в українських землях, що входили до складу князівства. Основною територіальною одиницею визнавалося воєводство, яке поділялося на Луцький, Володимирський та Креміне-цький повіти; Київщина — на повіти, центрами яких були Київ, Овруч, Чорнобиль, Житомир, Черкаси, Переяслав, а також Звяге-льську. Чуднівську, Канівську і Черняхівську волості.

Від цього часу головною фігурою в системі місцевого управління стає воєвода. Він призначався великим князем практично на необмежений строк. Воєвода очолював місцеву адміністрацію, стежив за своєчасним стягненням державних і великокнязівських пода-

тків, відав питаннями організації війська, вирішував судові справа. Впливовою службовою особою в місцевій адміністрації був староста. Він очолював повіт і був наділений широкими адміністративними та судовими повноваженнями. Центральний повіт воєводства (місце розташування адміністративного центру воєводства) інколи називався каштелянією і очолювався каштеляном, який виступав тут як помічник воєводи. До міської адміністрації належали також повітовий маршалок, стольник, хорунжий. Наприклад, у Волинській землі вся повнота влади належала луцькому старості. На Поділлі правили брацлавський і вінницький старости. В Київському воєводстві влада зосереджувалась в руках київського воєводи.

Віденський сейм 1564—1566 рр. здійснив суттєву реорганізацію місцевого управління в українських землях, наблизив його до системи, яка існувала у Польському королівстві. Уся територія Великого князівства Литовського (в тому числі і українські землі) була поділена на 15 воєводств, у складі яких утворювалося ЗО повітів*. Київське воєводство, наприклад, поділялося на Київський і Мозирський повіти, Брацлавське воєводство — на Брацлавський і Вінницький повіти.

Внаслідок цих реформ у Литві виникли повітові сеймики на зразок польських. У роботі таких сеймиків брали участь усі шляхтичі, які мали земельні маєтки в цьому повіті. Повітові сеймики обирали кандидатів у судді в земські підкоморні суди, а також по два кандидати від кожного повіту на вальний сейм Великого князівства Литовського.

Згідно з Люблінською унією 1569 р. була створена єдина держава — Річ Посполита. Це потребувало внесення деяких змін до структури місцевого управління.

В адміністративному відношенні Річ Посполита поділялася на три провінції — Велику Польщу, Малу Польщу, до складу якої входила більша частина загарбаних польськими феодалами українських земель, і Литву. Провінції поділялись на воєводства і повіти, хоч у деяких воєводствах Малої Польщі поряд з повітами зберігалися і такі адміністративні одиниці, як землі.

У складі Речі * Посполитої Литва зберігла деяку автономію в галузі законодавства, державного апарату, судочинства, хоч і зазнала значних втрат. Так, за згодою литовської шляхти Київське, Волинське і Брацлавське воєводство були вилучені зі складу Литви і передані Польщі. Це призвело до того, що чисельність воєводств у Литві скоротилася до 9, а повітів — до 22.

Своєрідною адміністративно-територіальною і водночас господарською одиницею Речі Посполитої було староство, яке жалувалося королем за службу.

Внаслідок Люблінської унії під владою Польщі опинилася майже вся Україна. Українські землі у складі Польщі