являли собою у Речі Посполитій сенаторський стан. Його складали найвищі духовні та світські сановники: архієпископи, єпископи, воєводи, каштеляни. Вони засідали у сенаті. Починаючи з XVII ст., з їх кола сенат регулярно призначав на кожні два роки 16 сенаторів-резидентів, з якими повинен був узгоджувати свої дії король Речі Посполитої*.
Другою більш чисельною групою пануючого класу в українських землях була шляхта — середні і дрібні землевласники.
Становище української шляхти було неоднаковим і постійно змінювалося.
Приєднання наприкінці XVI ст. до польського королівства Галичини сприяло широким пожалуванням українських земель польським шляхтичам. У той же час для зміцнення свого становища у Галичині польські королі підтверджували права українських феодалів на землю і наділяли їх новими маєтками. Але при цьому галицька шляхта знаходилась в менш привілейованому становищі, ніж польські шляхтичі. Так, галицькі шляхтичі разом з певною кількістю людей, залежно від розміру маєтка, повинні були безкоштовно брати участь у військових походах польського короля. Крім того, галицька шляхта сплачувала у польську скарбницю значні грошові і натуральні податки, ремонтувала власними силами королівські замки. Нарешті, в Галичині ще не було шляхетського самоврядування, яким вже досить широко користувалася шляхта в Польщі.
Зрозуміло, що галицьку шляхту не задовольняло таке становище і вона боролася за зрівняння в правах з польською шляхтою. Привілеями 1425, 1430, 1433 рр. на територію Галичини були поширені деякі інститути польського права в інтересах української шляхти. А привілеєм 1434 р. галицька шляхта була звільнена від сплати податків, що означало остаточне юридичне зрівняння її з польською шляхтою.
Приблизно таке ж становище шляхти було і на тих українських землях, які входили до складу Великого князівства Литовського. Протягом XV ст. тут поступово зростало шляхетське землеволодіння за рахунок купівлі-продажу, загарбання общинних земель, освоєння пустищ, династичних шлюбів тощо.
Однак зростання економічного потенціалу шляхти не одержувало адекватного політичного і правового оформлення, тому що шляхта ще не сформувалася остаточно як самостійний стан пануючого класу.
У першій половині XVI ст. уряд Великого князівства Литовського запровадив деякі заходи, спрямовані на підвищення ролі шляхти. Першим кроком у цьому напрямку було відокремлення шляхти від більш низьких соціальних прошарків — заможних селян і міщан. У 1522 р. сейм видав постанову про "вивід" шляхти, згідно з якою до шляхетського стану могли бути зараховані лише нащадки тих землевласників, які належали до бояр (військово-службового прошарку у Литві) періоду великих князів Вітовта, Сигізмунда і Казимира IV, тобто часу видання перших привілеїв в інтересах шляхти. У 1528 р. було проведено перепис шляхти, так званий "попис земський". Списки шляхти, складені під час перепису, були затверджені сенатом, після чого посилання на них було незаперечним доказом шляхетства. В українських землях для перевірки реального складу шляхти величезне значення мали здійснені у 1545 і 1552 рр. ревізії (люстрації) замків і староста на Волині, Брацлавщи-ні та Київщині з метою приведення в належний стан оборонних споруд і складання списків службової шляхти*.
Остаточному оформленню шляхетського стану сприяла аграрна реформа 1557 р. — волочна поміра, у ході якої перевірялися права на землю і шляхетство. При цьому землі, які були привласнені самовільно, відбиралися, а особи, які не зуміли довести документально свого шляхетського походження, поверталися у стан звичайних людей. "'.
Внаслідок відокремлення шляхти від інших верств відбувалися зміни в правовому становищі шляхти як важливого прошарку пануючого класу. Шляхта остаточно перетворюється в лицарський стан. Шляхетство передається в спадщину. Відтепер лише сейм мав право дарувати шляхетство, а його втрата відбувалася тільки за вироком суду і лише у випадках, коли шляхтич переїздив до міста і займався там ремеслом і торгівлею.
Права і привілеї шляхти безперервно поширювалися. Нешав-ські статути 1454 р. звільнили шляхту від суду королівських чиновників. У 1496 р. шляхта була звільнена від сплати мита за іноземні товари. Одночасно шляхті було надано право вільної навігації по Віслі і Балтійському морю. Литовський статут 1529 р. встановив підвищені санкції за убивство, замах на здоров'я, честь і гідність шляхтича. Шляхта отримала право присягати на суді, що вважалось незаперечним доказом.
Трохи пізніше, у 50—60-х рр. XVI ст., під тиском шляхти сейм видав низку постанов, якими зрівняв шляхту у правах з магнатами. Так, на сеймі 1563 р. шляхта добилася остаточного скасування статей Городельського привілею про обмеження прав православних феодалів, зокрема, про заборону займати найвищі державні посади і брати участь у роботі великокнязівської ради. У 1564 р. шляхта добилась постанови сейму про створення спільних для неї і магнатів виборних земських судів, до компетенції яких відносився розгляд усіх цивільних справ. Віденським привілеєм 1565 р. передбачалися шляхетські повітові сеймики, які стали представницькими становими органами шляхти. Сеймики обирали повітові органи управління, земські суди і послів (делегатів) на вальний сейм. У 1566 р. були розширені права шляхти на зайняття посад у воєводській і повітовій адміністрації і введено однаковий для магнатів і шляхти порядок проходження військової служби.
Після Люблінської унії 1569 р. були розширені права і привілеї української шляхти. Король на сеймі видав низку спеціальних привілеїв для шляхти Волині, Київщини та Поділля*. Зокрема, київська шляхта отримала право на внесення поправок до Литовських статутів. На українську шляхту і православне духовенство поширювалися усі станові права і привілеї польської шляхти, зрівнювалися умови їх осілості.
Таким чином, реформи 60-х р. XVI ст. зумовили зростання політичної ролі шляхти і сприяли встановленню режиму "шляхетської демократії". Поряд з тим слід мати на увазі,