що із числа українських феодалів шляхетські права і привілеї отримали лише їх верхівка. Дрібні феодали, які не змогли довести свого шляхетського походження, склали найвищій прошарок сільського населення, підлеглого королівським намісникам. Вони становили штат "замкових слуг" і "служилих бояр", які володіли невеличкими земельними маєтками і були зобов'язані виконувати різні військові, адміністративні і поліцейські функції на користь замку, навколо якого вони мешкали. Найбільше їх було на південному Поділлі, Київщині, Поліссі, Чернігівщині**. Деякі із слуг у подальшому дістали шляхетські права, але більшість з них була поневолена старостами.
У середньому в Правобережній Україні (Волинь, Київщина, Брацлавщина) чисельність шляхти складала приблизно 38,5 тис. осіб, тобто близько 2,3% населення Правобережжя.
Окрему суспільну верству складало духовенство. До нього належали не тільки священики, а й їх родини і весь церковний причт, — усі вони підлягали суду єпископа. Духовенство було чисельним — навіть малі села мали свої церкви, а у великих селах не раз бувало по дві парафії. Церкви засновувала шляхта, міщанство, а деколи й селяни. Священик тримав звичайно цілий лан землі, а, крім того, мав різні данини в натурі від парафіян. Духовний сан вважався спадковим: після батька парафію одержував син, а коли родина вмирала, парафія могла залишитись своякам на праві близькості.
Під польською владою православна церква втратила своє привілейоване становище і опинилася перед небезпекою повного знищення. Вищі церковні посади контролювала державна влада і протегувала на них слухняних їй людей. Але, незважаючи на це, зросла роль церкви як національної організації. Митрополит і єпископи вважалися представниками усього народу, позбавленого іншої політичної репрезентації, церковні собори ставали всенародними з'їздами. Будучи у тяжкому становищі, церква шукала захисту і допомоги в самому громадянстві, мусила наближатися до мас*.
Селянство. Основну масу населення українських земель становило селянство, яке за майновим і правовим становищем не було однаковим, оскільки знаходилось на різних ступенях феодальної залежності.
За правовим становищем селянство поділялось на дві категорії: тих, хто мешкав на королівських землях, і тих, хто мешкав на землях магнатів чи шляхти або знаходився на церковних і монастирських землях.
За ступенем залежності від феодалів селянство поділялося на три групи: 1) вільні селяни, які мали право безумовного виходу від феодала після виконання своїх зобов'язань; 2) найчисленніша група залежних селян, які ще мали право виходу, але з певними умовами:
у визначений час, після виплати феодалу встановленого викупу або надання "замісника" (селянина такого ж ступеня залежності);
3) покріпачені селяни, які вже позбулися права виходу від феодала. Крім цих основних категорій, існувало селянство проміжного, перехідного стану. Загальна тенденція характеризувалася переходом селян від простих форм економічної залежності до більш складних і в кінцевому підсумку — до їх повного правового закріпачення.
На селянстві лежав увесь тягар сплати натуральних і грошових податків на користь держави, окремих феодалів, а також церковної десятини.
Одним з головних загальнодержавних податків був щорічний^ податок. На Київщині і Галичині він звався "подимщиною" (одиницею обкладання був "дім" — будинок). На Чернігівщині адміністрація Великого князівства Литовського збирала "поголовщину" (також з "диму"). На Волині цей податок називали "воловщина" (одиницею обкладення була ділянка землі, яку можна було обробити воловою упряжкою).
Крім цього, селяни українських земель відбували повинності на користь держави: будували і ремонтували замки і "двори" польського короля і великого князя, споруджували мости, зводили греблі, прокладали шляхи, взагалі ходили працювати "з косою, серпом і сокирою", давали "стацію" (грошове забезпечення князю і його двору при переїздах).
На відміну від державних податків, які були більш-менш фіксованими, обов'язки селян перед феодалами були різноманітними.
Найчисельнішу категорію залежних селян, які ще не втратили право виходу від феодала, становили селяни-данники, що сплачували феодалу натуральні і грошові податки. На Київщині, Чернігівщині, північно-західній Волині натуральні податки стягували переважно медом, воском, хутром та іншими продуктами. Натуральну ренту збирали ще зерном і сіном — так зване "дякло". Окрім того, залежні селяни сплачували податки великою рогатою худобою, вівцями, курами та ін. Наприкінці XV ст., у міру розвитку ремесла і торгівлі, і як наслідок поширення товарно-грошових відносин, натуральні податки селян замінюються грошовими.
Групу закріпачених селян, які повністю втратили право виходу, становили головним чином "тяглові" і "роботні" селяни, які відбували свої повинності переважно у формі панщини. При цьому, доки доля землеробства не виходила за межі задоволення власних потреб, феодали не вважали доцільним зростання кількості тяглових селян. Але з поширенням на Україні у XV ст. фільваркового землеробства зростають панщина і водночас чисельність тяглових селян.
За правовим становищем до тяглових селян наближалися селяни, які обслуговували феодальну садибу, — псарі, конюхи, рибалки, ковалі*. Ця категорія селян мала земельні наділи і не тільки виконувала свої прямі обов'язки, а й сплачувала натуральні і грошові податки.
Зрозуміло, що в кожній з цих груп феодальне залежних селян іноді мали місце істотні розбіжності у майновому відношенні. Найбільш спроможні селяни залучалися князем до військової служби, яку вони відбували на власні кошти. При переведенні селян на військову службу вони звільнялися від усіх податків. Звалися такі селяни "слугами" і розподілялися за родами військової служ&и .-— слуги панцирні, слуги замкові, слуги орденські.
Найбільш чисельний прошарок таких слуг був на Київщині і Поділлі. Спочатку слуги вважалися особисто вільними людьми. Більш того, деякі з них були настільки заможними, що мали залежних від себе селян. Пізніше, у XVI ст., під час остаточного закріпачення селян, значна частина слуг була перетворена у тяглових селян, а менша