Розвиток внутрішнього ринку в українських землях, а також зовнішньоекономічних зв'язків Великого князівства Литовського мав величезний вплив на піднесення сільського господарства. Починаючи з XV ст., магнати і шляхта українських земель розширили свої орні землі, щоб виробляти більше хліба, перш за все на продаж. Це призводило до зростання відробіткової ренти. Таким чином, в українських землях створювалася фільваркова система сільського господарства, при якій землі феодала оброблялися руками залежних від нього селян. При цьому магнати і шляхта застосовували як економічні, так і позаекономічні засоби для забезпечення своїх господарств робочою силою.

Поширення фільваркової системи принесло масі трудового селянства українських земель покріпачення. Праця селян у фільварку означала обов'язок орати, сіяти, боронити, косити сіно, гатити греблі. Причому селяни працювали на феодала власними знаряддями виробництва.

Норми панщини зростали у міру поширення фільваркового господарства. Якщо у 1424 р. шляхта Галичини запровадила панщину у розмірі 14 днів на рік з кожного господарства, та мозовецький князь Януш в межах своїх володінь установив панщину в розмірі один день на тиждень. У 1520 р. Торунський статут визначав одноденну панщину з одного лану як обов'язкову і мінімальну для усіх земельних володінь (духовенства, шляхти, королівських маєтків), якщо селяни не несли на них більш серйозних повинностей. У другій половині XVI ст. на більшості українських земель панщина складала два дні на тиждень з одного лану**.

Запровадження відробіткової ренти у міру поширення фільваркової системи сільського господарства стирало грані поміж різними категоріями залежних селян, насамперед між данниками і тяглими селянами. Водночас розвивався процес обмеження власної волі селян. За ступенем волі, тобто можливості покинути землі' феодала, українське селянство на зламі XV—XVI ст. поділялося на дві групи: "непохожих" або "отчинів", які втратили право виходу, і "вільних" або "похожих", ще спроможних покинути господарство феодала*.

У першій половині XV ст. селяни великокнязівських і королівських земель на території України мали змогу переходити з одного місця на інше, оскільки податки стягувалися не з кожної окремої людини, а з "диму", дворища, громади. Тому в цей час селяни порівняно легко могли покинути і приватновласницькі землі, сплативши їх господарю відкупне натурою чи грішми. Наприкінці XV ст. утворення фільваркової системи сільського господарства, з одного боку, супроводжувалося загарбанням селянської землі, а з другого — залученням безземельних селян до оброблення магнатських і шляхетських маєтків. Ця система спочатку обмежувала, а з часом і остаточно заборонила селянам переходи з місця на місце. Таким чином, кількість "непохожих" селян неухильно зростала.

Будучи зацікавленою у збільшенні чисельності залежних, прикріплених до землі селян, феодальна верхівка українських земель, використовуючи державну владу, намагалася регулювати селянські виходи правовими заходами. Так. у 1453 р. галицька шляхта прийняла постанову, у відповідності з якою селяни мали право виходу від свого феодала тільки на Різдво, сплативши йому купу грошей, велику міру пшениці, дві колоди вівса, віз сіна та дров. Але фактично феодали і на таких умовах не дозволяли селянам залишати свої маєтки. Кінцевою метою феодалів було безумовне покріпачення селян. І це часто їм вдавалось. Селяни, які довго сиділи на землях того чи іншого феодала, втратили право виходу і звалися "отчина-ми" або "людьми звічними". Привілеєм 1447 р., виданим великим князем Казимиром, був заборонений перехід приватновласницьких селян до господарських (великокнязівських) маєтків. У 1496 р. сейм встановив, що "не більш ніж один селянин на рік буде мати можливість у відповідності з правом і справедливістю перейти з одного села в інше"**. Незабаром законами 1501—1543 рр. селянам взагалі був заборонений вихід без дозволу пана.

Зрозуміло, що процес покріпачення селян призводив до опору, найбільш поширеною формою якого була втеча селян. Їх кількість у міру покріпачення зростала, що являло собою серйозну загрозу для феодальної держави, яка відповідним чином на це реагувала. У 1541 р. боротьба із втечами селян була покладена на гродські суди. Згідно з Нешавським статутом 1454 р. особи (духовні і світські землевласники, орендарі королівських маєтків),'які переховували селян-втікачів, зобов'язувалися повертати їх за вимогою гродського суду. В іншому разі з них стягувався штраф у три гривни на користь власника селян і такий же — на користь суду. Судебник 1468 р. вже передбачав страту для осіб, які підбивали селян до втечі.

У 1577 р. великим князем Сигізмундом II Августом разом з "пани-Радою" була видана "Устава на волоки" — закон про проведення волочної поміри, в якому визначалися нові принципи організації фільваркового господарства на великокнязівських землях:

Волочна поміра мала на меті збільшення доходів великокнязівських господарств шляхом запровадження однакових селянських наділів і встановлення однакових податків. У відповідності з "Установою на волоки" усі землі того чи іншого господарського (великокнязівського) двору, селянські землі і пустища обмірювалися і поділялися на однакові земельні ділянки — волоки, розміром. 23,5 га (33 морги). Волока складалася з трьох рівних ланів по 11 моргів у Кожному, що відповідало трьохпольній системі землеробства. Частина волок відводилась під господарський фільварок, а решта розподілялася між окремими селянськими дворами. Волока давалася на одну-дві, а інколи на три сім'ї.

Селяни, які отримали тягловуВолоку, не мали праварозпоряд-жатися отриманою землею і залишати свою ділянку без згоди на те. управителя маєтку — державця.

Таким чином, волока складала ту одиницю, з якої селяни повинні були виконувати усі феодальні повинності. Для обробітку однієї волоки у фільварку залучалися селяни восьми тяглових волок, причому селяни кожної тяглової