волоки були зобов'язані відробляти два панщинних дні на тиждень. "А становитеся к работе подданьїм, як сонце всходит, а сойти з роботьі, як сонце заходити. А отпочинку тьім, што з бьідлом роблять, перед обедом година, к полудню година, над вечер година". Феодальні податки невпинно зростали, збільшувалася і панщина, яка за невеликий час досягла 4—5 днів на тиждень з волоки. Крім того, тяглові люди віддавали на господарське подвір'я частину продуктів власного виробництва, які могли бути замінені на грошовий податок. Розмір чинша залежав від якості землі, з урахуванням того, що волоки поділялися на добрі, середні, погані і дуже погані землі. Селяни "на осаді" вносили в господарську скарбницю виключно грошову ренту у розмірі приблизно ЗО грошей на рік з волоки. Вони також відбували додаткову панщину — ґвалти і толоки (непередбачені, термінові роботи). Разом з тим "Устава на волоки" підтверджувала старі натуральні повинності селян: мостову, підвідну, сторожову.
На цій основі на українських землях у другій половині XVI ст. відбувалося зміцнення фільваркової системи господарства. У цей час польські феодали активно запроваджували панщину по всій Україні, нещадно визискували і покріпачували селян*.
Волочна поміра змінила старі органи селянського самоврядування — десятників, отаманів, старців на представників великокнязівської адміністрації — війтів та лавників. Війт призначався приблизно на 100, а іноді і більше волок. Основним напрямком діяльності війта були відправлення селян на панщину і контроль за її виконанням. Якщо будь-який селянин "не вийде на роботу, — наголошувала "Устава на волоки", — "ино за первьій день огурного (прогулу) заплатит грош, а за другой день барана, а коли в третий раз огурится або за пьянством не вийдет ино бичем на лавце скарати"**.
Фільваркова система спочатку запроваджувалася на великокнязівських і королівських землях. Але оскільки волочна реформа відповідала інтересам усього класу феодалів, то фільварки стали запроваджуватися і на магнатсько-шляхетських землях України. У першій половині XVII ст. вони існували на усьому Правобережжі і частково на Лівобережжі.
Внаслідок загарбання під фільварки селянських земель площа останніх різко зменшувалася, неухильно зростала кількість малоземельних і безземельних селян: загродників, які мали будинок і невелику садибу; підсусідків, які мешкали на чужих дворах, сплачували за це певні податки і одночасно відбували панщину у фільварку. Близькими за своїм правовим становищем до підсусідків були халупники, які мали будинок і город; коморники, що займали куток у будинку заможного селянина за допомогу у господарстві.
Найбільш швидкими темпами чисельність малоземельних і безземельних селян зростала в західних регіонах України.
Поруч із здійсненням волочної реформи відбувався процес правового оформлення кріпацтва. Він знаходив своє відбиття перш за все у збільшенні строку розшуку і повернення феодалом тих селян, що повтікали. Якщо Литовський статут 1529 р. встановлював строк для розшуку таких селян, — 10 років, то статут 1566 р. залишав десятирічний строк розшуку і повернення селян-втікачів лише у тому випадку, якщо їх знаходили на недалекій відстані. А якщо селянин утікав на значну відстань,то феодал мав право розшукува-
ти його необмежений час. Статут 1588 р. довів строк розшуку
утікачів до 20 років*.
Внаслідок процесу покріпачення, що неухильно поглиблювався, у середині XVII ст. в українських землях майже не залишилося вільних селян. Одночасно зникала різниця у правовому становищі існуючих груп селянства, яке втрачало основні цивільні права. Селяни не мали права виступати як свідки у судових справах між шляхтичами. Феодал мав право не тільки розшукувати селянина-втікача, а й продавати, дарувати, віддавати у заставу, передавати у спадщину своїх селян, а також судити і карати їх. Хоча право і передбачало відповідальність феодала за знущання над своїми селянами, але воно водночас обмежувало можливість подання позову проти шляхтича такими умовами, які зводили це право нанівець.
Міське населення. Зростання ремесла і торгівлі наприкінці XV—
у першій половині XVI ст. сприяло розвитку українських міст, зміцненню старих і виникненню нових міст і містечок, а як наслідок цього — поглибленню майнового і класового розшарування у середовищі міського населення України.
За своїм соціальним становищем мешканці міст розподілялися на три категорії. На вищому ступені соціальної градації знаходилися чисельно невеликі, але найбільш заможні купецько-лихварські і ремісничі верхівки, магістратські урядники. Придбавши землі [ залежних селян, а іноді і шляхетські права, вони утворили тонкий прошарок міського патриціату. Наприклад, у Львові, досить багатолюдному на той час місті (понад 15000 чол.), до цього прошарку належало 40—50 прізвищ.
До другої категорії міського населення входили повноправні міщани: середні торговці, особи, які займалися різними промислами, майстри — хазяї майстерень і бю'ргерство або "поспільство".
Третю, найчисленнішу категорію міщан складали міські низи—
плебс: дрібні торговці, незаможні ремісники і ті, що розорилися, підмайстри, учні, слуги, наймити, декласовані елементи, позацехові ремісники ("партачі")**.
Загарбання українських земель Литвою і Польщею сприяло значному напливу до українських міст іноземних колоністів польського, литовського і німецького походження, які отримували від влади широкі політичні і соціально-економічні права і привілеї за рахунок обмеження прав корінного населення. Так, міщани українського походження обмежувалися у праві займатися торгівлею (окрім дрібної), їм був зачинений доступ у деякі ремісницькі цехи. Більшість українського міщанства мешкала за міськими стінами, у передмістях.
Міста були осередками ремісницького виробництва. Зрозуміло, що це накладало певний відбиток на соціальний склад міста. Наприклад, наприкінці XIV ст. у Львові працювали ремісники 23 професій, а у Києві на зламі XV—XVI ст. мешкали кравці, кушніри, шевці, ковалі, різники та ін.
Протягом XV — першої половини XVI ст. в українських містах швидкими