Період 20 – початку 30-х рр. ХХ ст. був помітною віхою у поступальному розвитку всіх українознавчих наук. Основною метою наукових досліджень цих років стало створення національних шкіл та об’єктивних концепцій в історичній науці. Вперше за ціле сторіччя українським вченим надавалася можливість заповнити прогалини, що були у дослідженні етногенезу та давньої історії України. З’являється ряд оригінальних історико-археологічних та культурологічних праць, в яких кардинально переглядалася праоснова українського етносу, встановлювалася його спадкоємність та зв’язок із традиціями доісторичної землеробської культури трипільців. Власне, усі народознавчі праці цього періоду тяжіли до синтетичного висвітлення явищ культури, розкривали безперервність її розвитку на українських етнічних територіях [ , с.11].

Здавалося, і російська історична наука, проголосивши рішуче ідейне та методологічне відмежування від старої монархічної історіографії, зреклася «карамзінського міфу». Так, історики-марксисти зі школи акад. М.Покровського тоді гостро виступили проти російського імперіалізму та шовінізму і стали досліджувати етнічні процеси на українських землях з раціональної позиції логіки М.Грушевського. Вважалося, що кожен із східнослов’янських народів в межах Києво-руської імперії мав великий історичний шлях і батьківщину. Праукраїнці Південної Русі зазнали сильного впливу іранських народів Надчорномор’я та греко-візантійської цивілізації. Білоруси формувалися на балтському субстраті, а от становлення російського етносу відбувалося в ході слов’янської колонізації лісових обширів, заселених балтськими та фінськими племенами [ , с.3].

Усе це дало змогу діаспорним вченим Крупницькому Б. та Оглоблину О. зробити висновок, що у 1920-х рр.. «підсовєтська» українська історіографія загалом ще мала об’єктивний характер. Серед тодішніх історичних шкіл можна виділити «культурно-історичну» школу М.Грушевського, харківську «соціально-економічну» школу Д.Багалія, «історико-правничу» школу М.Василенка та марксистську школу М.Яворського, які, по суті, одностайно стояли на позиціях автохтонності і окремішності походження українського народу [ , с.243].

Становище змінилося наприкінці 20-х років, коли розпочався процес перебудови української історичної науки на засадах марксистсько-ленінського вчення. На думку Наконечного Є., це відбувалося внаслідок розвіювання марксистських ілюзій про «пожар мировой революции», після чого постала нагальна потреба повернення до старих міфологем для ідеологічного обґрунтування входження українських земель до складу СРСР [ , с.103].

На початку 1930-х рр. почався «похід проти української науки, насамперед історії. За перший «об’єкт» критики взято «правомірного українського історика-марксиста М.Яворського, який викривав загарбницьку політику Москви, подавав об’єктивне бачення історичного процесу і накреслив окремий історичний шлях українського етносу від антських часів (схема М.Грушевського) [ , с.235].

Так, у кінці 20 – на початку 30-х рр. ХХ ст. історична наука перетворилася у прислужницю тоталітарної влади, що привело до падіння її професійного рівня. Історичне обґрунтування тих чи інших політичних та ідеологічних завдань правлячої партії, тих чи інших поточних компаній перетворилося на головну функцію історичної науки. У ній, немов, діяла невелика група осіб, які з дозволу вищих партійних органів «посідали » місце видатних науковців, у той час як справжні світила вітчизняної науки залишалися «поза історією» [ , с.124].

Усі вище зазначені події мали безпосереднє відношення до проведення досліджень історичних витоків українського народу. Так, у 1934 році за підписами Сталіна, Кірова, Жданова опубліковано «Замечания по поводу конспекта учебника по Истории СССР», де недвозначно сказано: «Нам нужен ученик по истории СССР, где бы история Великоросии не отрывалась от истории других народов СССР». Таким чином, у легко завуальованій формі прозвучала настанова повернутися до карамзінської «схеми» висвітлення етногенезу і етнічної історії українського, російського і білоруського народів. Щоб знищити національну самосвідомість українців, їм стали висвітлювати їхню власну історію з позицій інтересів Росії, як історію єдиного прагнення і блага: «воссоединения» в одній державі в ім’я історично закономірного злиття мов, культур і етносів загалом [ , с.35].

Почалося гоніння на тих, хто дотримувався історично правильних поглядів на походження українського народу, зокрема у 1936 році розгромлено школу акад. М.Покровського.

За основу для написання усіх наступних наукових праць взято «Короткий курс історії ВКП(б)», де Київська Русь названа спільною батьківщиною «трьох братніх народів» (українців, росіян і білорусів).

У зв’язку з тим, що накопичені на той час усі археологічні, лінгвістичні та інші джерела не дозволяли прийняти без змін теорію, розроблену Погодіним, її реорганізовано у концепцію «єдиної давньоруської народності», на базі якої і сформувався український, білоруський і російський етноси.

Прийняття даного фальсифікату як доконаного факту історії дало змогу Москві претендувати на спадщину Київської Русі, а комуністичному керівництву проводити політику денаціоналізації і русифікації під гаслами відновлення історичної єдності східних слов’ян у новій формі – «радянський народ».

На деякий час процеси «уніфікації» історії призупинено у зв’язку з початком Другої Світової війни, під час якої для пробудження національного почуття патріотизму, підняття духу воїнів-українців було відновлено поняття «українського народу», за спасіння якого і мали боротися 1-ша, 2-га, 3-тя і 4-та Українська армії. Під час функціонування у евакуації Українська АН не зазнавала такого тиску з боку офіційної влади, а тому