у підготованих нею виданнях знову відновлено теорію походження українців від проукраїнських племен докиєвської доби.
Характерно, що відразу після закінчення Другої Світової війни низку видань Інституту історії України (з 1950-го р. – Інститут історії АН УРСР) воєнного часу («Нариси історії України», 1942; «Історія України», 1943; та ін.) засуджено спеціальною постановою ЦК КП(б)У від 1947 р. за «серйозні помилки». За такі помилки визнано:
1) в основу періодизації не покладено марксистсько-ленінське вчення про формації;
2) історія України розглядається відірвано від історії народів СРСР;
3) недостатньо показано велику прогресивну роль російської держави.
Після цієї постанови історична наука в УРСР пішла іншим шляхом: вже немає мови про «братерську дружбу» українського і російського народів, а обов’язковою робиться концепція єдності походження з лона «великорусской народности периода Киевской Руси» [ , с.29].
Першим ідеологом російського сталінського імперіалізму, що «науково» довів існування «древнерусской народности» був Мавродін В. Так, у праці «Основні етапи етнічного розвитку російського народу» він зазначав, що у IV-V ст. відбувся процес поділу слов’ян на три гілки (південну, західну і східну), після чого відбувається процес інтеграції, асиміляції і схрещення племінних об’єднань в межах кожного з розгалужень слов’янської сім’ї. Мавродін В. визначав основною ознакою народності мову ( на основі «класичної» праці Сталіна Й. «Марксизм і національне питання») і навів аргументи на користь того, що у ІХ ст. вже формувалася основа давньоруської мови, хоча і зі збереженням певних територіальних особливостей. У цей же час формується і єдність матеріальної і духовної культури, уладу від Перемишля і Ужгорода до Ростова і Володимира, від Ладоги і до Тмутаракані. Відтак, на базі давніх зв’язків, етнічної спільності східних слов’ян в умовах виникнення давньоруської держави через мову, закони, ідеологію виник єдиний руський народ. Але процес подальшої його консолідації і нівеляції територіальних мовних та культурних особливостей було перервано феодальною дробленістю Київської Русі, навалою монголо-татар та захопленням українських і білоруських земель сусідніми державами. У цих умовах і розпочався процес формування української народності, який в основному завершився до ХVI ст., після чого розпочався процес її консолідації і «переростання» у націю [ , с.58-70].
Дана концепція набула статусу офіційної і не допускала існування жодних контрверсій. Якщо питання етногенезу слов’ян загалом широко і всебічно дискутувалося, то на проблемі походження українського народу стояло «табу».
Окремо слід згадати дані щодо україногенезу наведені у «Великій Радянській Енциклопедії» (Т.50, 1957 р.). Так, анти (жили у 4-6 ст.) визнавалися предками усіх східних слов’ян. На базі цього «племінного об’єднання» в подальшому і формуються феодальні відносини у східних слов’ян і виникає перше державне утворення – Київська Русь. В межах єдиної держави формується єдина «давньоруська народність» [ , с.127]. А далі мені б хотілося навести цитату вже з енциклопедичного довідника з історії УРСР 1986 р.: «У складних соціально-економічних, політичних, державних, міжнародних умовах відбувалося формування української народності. Її етнічною основою була давньоруська народність, що сформувалася у часи Київської Русі на базі племен східних слов’ян. Ще в період феодальної роздробленості 12-13 ст., що характеризується водночас процесами відокремлення і об’єднання окремих земель, виникли передумови для формування російської, української і білоруської народностей… Формування української народності тривало у 14-15 ст. на території Київського, Чернігово-Сіверського, Волинського і Галицького князівств, з центром у Середньому Подніпров’ї. Процес формування української народності супроводжувався загостренням соціальних суперечностей, класовою боротьбою і боротьбою проти іноземних загарбників за возз’єднання з братнім російським народом» [ , с.77].
Таким чином, ми можемо зробити висновок про безперервність традиції фальсифікації походження українського народу у 1950-80-х рр.
Визнавши теорію виникнення окремої української народності вже у XIV-XV ст., радянське керівництво водночас продовжило довоєнну політику «гоніння» на усіх її противників та авторів протилежних концепцій україногенези. Будь-які висловлювання на рахунок існування окремого українського народу до офіційно зазначеної дати - XIV-XV ст. – вважалося «плодом досужей фантазии»[ , с.35], «злобной клеветой», «антинаучними бреднями»[ , с.11].
Грушевського М. визнано головним фальсифікатором історії українського народу, автором «фашистської» версії етнічного розвитку українців: «Найбільш реакційних поглядів дотримувався М.Грушевський – типовий представник буржуазно-націоналістичної історіографії, який свідомо викривляв історію України. Цей реакційний ідеолог українських буржуазних нацистів… Фальсифікуючи дійсну історію України, проповідував шовінізм і національну виключність. Він навмисно заперечував глибокі історичні зв’язки братніх російського та українського народів … з метою ввернути Україну в рабство іноземного імперіалізму …» [ див. , с.85].
Для надання концепції «давньоруської народності» і формування української народності у XIV-XV ст. більшої «достовірності» і «показовості» у 1954 р. було бурхливо відзначено 300-річчя «возз’єднання» України і Росії як апофеозу безперервної боротьби українського народу у його прагненні відновити свою єдність з «братнім» російським народом. Цього ж року було опубліковано схвалені ідеологічним відділом ЦК КПРС «Тези про 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654-1954)»: «Русский, украинский и белорусский народы ведут свое происхождения от единого корня – древнерусской народности, создавшей древнерусское государство – Киевскую Русь» [ , с.111].
Водночас не усі історики в СРСР були згодні з даним канонічним варіантом партійної версії українського народу. Так, ще у 1951 році відбулася конференція на тему «давньоруська народність». Повідні фахівці з руської історії В.Зимін, В.Пашуто, О.Сидоров та інші, які виступили на ній з доповідями, відкидали термін «давньоруська народність» і зазначали, що у період Київської Русі на її території існували три окремі східнослов’янські єдності, які в наступні віки дали початок трьом братнім народам: росіянам, українцям і білорусам.