На противагу противникам були і палкі прихильники концепції «давньоруської народності» як спільного кореню українців, росіян і білорусів – це науковці Греков Б., Тихомиров М., Сергієнко Г.

Так, у 1951 році була видана праці Б.Грекова «Київська Русь», де чітко визначено Київську Русь «колискою руської народності», а період формування української народності віднесено аж на час після монголо-татарської навали (XIV ст.), яка «затримала подальший розвиток руського народу» [ , с.498].

Щодо історика Тихомирова М., то він головними причинами розпаду давньоруської народності визначає феодальну дробленість, монголо-татарську навалу і агресію угорських,, польських, литовських і німецьких феодалів. Під дією усіх цих факторів почалося формування української народності, що проходило, в основному, у XIV-XV ст. і завершилося в умовах боротьби проти іноземного гніту за возз’єднання з «братніми народами» росіян і білорусів [ , с.17].

Не дивлячись на те, що теорія «давньоруського кореня українців, росіян і білорусів» була чітко визначена на вседержавному рівні, певна дискусійність все ж існувала навіть у рамках офіційно затвердженої доктрини. Наприклад, щодо причин і передумов формування окремих народностей, то більшість радянських істориків (той же Тихомиров М.) основними факторами визначають зовнішній тиск і завоювання окремих князівств різними державами. А от відомий науковець, історик К.Гуслистий зазначає, що основною причиною розпаду давньоруської народності на три окремі народи була та, що вона так і не стала стійкою етнічною спільністю. Давалися в знаки недостатні економічні зв’язки між різними землями. Не встигли стертися мовні, культурні, етнографічно-побутові особливості племен. Дані відмінності збереглися і при формування трьох східнослов’янських народів. Велику увагу етнолог приділяє і впливу неслов’янських елементів на процес формування українського, білоруського і російського народів: українці асимілювали чимало тюркських етнічних елементів, росіяни – фінських , а до утворення білоруської народності причетний балтський етнічний субстрат. Щодо української народності, то дослідник доходить такого висновку: « …утворилася в результаті злиття і змішування слов’янського населення відособлених південно-західних древньоруських земель. З нею зливалися і змішувалися також елементи польські, литовські молдавські, тюркські та інші» [див , с.260-261].

Внаслідок різниці поглядів на основні причини розпаду «давньоруської народності» дослідники складали і дещо інші періодизації процесу формування українського народу. У даному контексті слід обов’язково навести періодизації процесу україногенезу дослідників:

Шавченка Б. («Історія УРСР, 1979»):

І етап – ХІІ-ХІІІ ст. (характеризується двома процесами: роздробленістю Русі і консолідацією окремих земель на базі господарської єдності);

ІІ етап – XIV – сер.XVІ ст. (характеризується завершенням феодальної роздробленості; землі Південно-Західної Русі потрапляють під вплив литовців і поляків);

ІІІ етап 2 пол.XVІ – сер.XVІІІ ст. (характеризується створенням передумов для формування єдиного національного ринку в Україні) [див , с.38].

Сергієнка Г. («Етапи формування і розвитку української народності», 1985):

І етап – ХІІ - сер.ХVІІ ст. (характеризується зародженням, формуванням, консолідацією української народності, коли сформувалася власна мова, розвинулися феодальні відносини, склалася територіальна спільність української народності, її побут, звичаї, культура):

1. ХІІ-ХІІІ ст. – зародження первісних ознак української народності в рамках давньоруської народності: сформовано територію (Київська, Переяславська, Новгород-Сіверська, Подільська землі, Волинь, Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття); виникла назва «Україна»;

2. ХІV-ХV ст. – паралельно з російською і білоруською в основному сформувалася українська народність; подолано феодальну дробленість.

ІІ етап – початок націотворчого процесу (до поч. ХХ ст.) [ , с.42].

Окрім згаданих вище модифікацій офіційної версії походження українського народу в УРСР існували і цілком самостійні у своїх судженнях історики, зокрема, учень М.Грушевського Крип’якевич І. Він очолював Інститут суспільних наук АН УРСР у Львові, у 1958 р. отримав звання академіка. Усе це ставило вченого у рамки офіційної доктрини, за межі якої він у своїх виданнях не смів виходити. Але, водночас, Крип’якевич І. ніколи не визнавав існування «давньоруської народності» і наголошував на самобутності українців. Дослідник чітко визначив територію, на якій жили предки українців від Середньої Вісли до Горішнього Дінця (Холмщина, Галичина, Волинь, Полісся, Київщина), а от у IV ст. праукраїнці рушили на Південь (до Каспію, в Малу Азію), вступаючи у боротьбу з готами, гунами, греками, аварами. Згодом, під тиском тих же кочовиків, праукраїнці знову почали повертатися на Північ і остаточно спинилися на лінії лісів (Поділля, Київщина, Чернігівщина), де і сформувалися перші українські племена – поляни, сіверяни, древляни, дуліби, уличі, тиверці, хорвати [ , с.31].

Таким чином, проблема походження українського народу була у радянський період функціонування української історичної науки одною з найзаідеологізованіших і найперекрученіших. Не допускалося жодних відступів від офіційно затвердженої концепції визначення «давньоруської народності» «єдиним коренем українців, білорусів і росіян».

Робилося це свідомо заради того, щоб знищити поняття окремої етнічної історії України і звести усе словянське населення СРСР до єдиного знаменника – «радянський народ».

Діаспорна історіографія

У результаті Першої Світової війни, поразки національно-визвольних змагань надзвичайно багато відомих науковців, вчених виїхало до інших держав. Ситуація ще більше загострилася після згортання політики українізації в СРСР і початку репресій проти «буржуазних націоналістів», які не припинялися аж до розпаду Радянського Союзу. Усе це сприяло тому, що у Чехословаччині, США, Канаді,