Загалом, за визначенням Оглоблина О., перед еміграційними істориками, етнологами стояли загальні і спеціальні завдання. Серед загальних завдань він виділяє охорону і оборону права і честі української історичної науки, збереження кращих її традицій, підтримання зв’язків із світовою наукою, якнайповніше використання закордонних джерел і творення нових наукових вартостей, а також допомога українській радянській історіографії і критика офіційної схеми історії України, розробленої в СРСР. Водночас, українська еміграційна наука мала і спеціальні завдання. Йдеться про продовження досліджень початку ХХ ст., коли на історичну науку не впливала марксистсько-ленінська ідеологія, а також про низку інших досліджень, проводити які на батьківщині не було можливим [ , с.244-245].

Особливо цінними дослідження науковців еміграції є через те, що вони не були обмеженими жодними рамками, а проводилися вільно, у формі дискусій у періодичних виданнях тощо.

Але історіографію українського зарубіжжя теж не слід особливо ідеалізувати, адже дослідники в діаспорі не мали доступу до українських архівів, не могли проводити на українських землях ні археологічних, ні антропологічних, ні лінгвістичних досліджень, а вдовільнялися лише вивченням того, що було напрацьовано раніше.

Одною з найактуальніших проблем, вирішення якої визначало усе подальше бачення історії України, була проблема походження українського народу. Ще більше загострювала необхідність негайного вирішення даного питання потреба протиставити власну версію україногенезу схемі радянської історії, довести безпідставність твердження про існування «давньоруської народності» як «єдиного кореню українського, білоруського і російського народів». Як наслідок, вчені діаспори почали інтенсивно намагатися якомога більше задавнити момент етногонії, зробити коріння українського народу настільки глибоким, щоб ні в кого не залишалося сумнівів щодо окремішності, автохтонності нашого етносу і його невід’ємного права на боротьбу за самовизначення і власну державу. Що, на жаль, не завжди було виправданим.

Більшість дослідників діаспори належали до школи М.Грушевського. Але якщо М.Грушевський називав себе «останнім народником», то вчені діаспори – це яскраві представники державницького напряму (основоположником якого виступає В.Липинський).

Одним з перших істориків екзилії, який приділив багато уваги саме висвітленню питання походження українського народу був Д.Дорошенко. У своїй праці «Нарис історії України» (Варшава, 1932-1933; Мюнхен, 1966) науковець зазначає, що предки нинішніх українців оселилися на території, яка вже мала за собою давню історію, близько V ст. Це слов’яни, які оселилися тут після готів. Предки власне українців «одідичили» Наддністрянщину і Наддніпрянщину, а от кочовики, які залишили тут свої рештки не відіграли суттєвої ролі у етногенезі українців. Щодо росіян і білорусів, то їх історик відносить до спільного кореню з ляхами, а не українцями [ , с.64].

Серед інших дослідників діаспори довоєнної доби можна виділити Крата П., що є представником канадської групи істориків – аматорів. Будучи пастором, Крат П. розглядав походження українців з точки зору релігійної людини, тобто прив’язуючи процес україногенезу до світових подій, викладених у Біблії. Так, згідно тверджень автора «Української стародавності», від Ноєвого сина Яфета народився перший русин – Руса – Мaгог на Арарачин (сучасний Азербайджан між р.Аракс і г.Таврами), де і постали перші руські звичаї. Від спорідненого роду шумерійців прийняли руси культуру і цивілізацію. У бунті народів під час побудови Вавилонської вежі вони участі не брали, а тому зберегли свою материнську мову. Від Арарату на землі сучасної України Руси прийшли двома племенами – Русь-Поляни і Русь-Таври близько 2500 літ до Христа і осіли: Русь-Таври над Чорним морем, де потерпали від кочовиків і тому переселилися за Дунай і за Карпати. А от Руси-Поляни розселилися по усій Європі і створили осади: Польща, Чехія, Словаччина, Славонія, Хорватія, Македонія, Болгарія, Сербія. Рештки венедів (назва русів у Європі) сіли над Балтійським морем. Усіх їх разом з українцями, що теж походять прямо від Русів-Полян, науковці і називають «слов’янами». Щодо «Москалів», то мову вони взяли слов’янську, а от душею і тілом належать до раси Угорської. Білоруси мають походження литовське (кривичі, радимичі), а мову собі взяли перекручену українську. Таким чином, Крат П. вказує на прадавнє походження українців і похідних від них народів інших слов’ян, до яких він, однак, не зараховує повністю ні росіян, ні білорусів [ , с.116-127].

Іншим відомим дослідником проблеми українознавства, що діяв у Канаді є Субтельний О., що разом з Жуковським А. написали і видали «Нариси з історії України». У даній праці, яка багато разів перевидавалася, подано численні аргументи на користь заперечення існування єдиної «давньоруської народності». Так, Субтельний О. вказує, що можна апріорно стверджувати, що східнослов’янські племінні союзи, які утворили Київську Русь, не могли за короткий час існування даної держави злитися у єдину народність. Очевидно, відмінності між трьома сучасними народами беруть свій початок ще з перших віків нашої ери. Безпосередніми ж предками українського народу були племена полян, сіверян, дреговичів, древлян, білих хорватів, уличів, тиверців, які до Х ст. вже консолідувалися і створили разом з племенами Півночі і Сходу (майбутні білоруси і росіяни) Київську Русь [ , с.7, 30-31].

Заслуговують на окрему увагу і полемічні дискурси з приводу походження українського народу таких видатних дослідників як археолог і етнолог Пастерняк Я. та історик Домбровський О. Вони у 1940-х рр. разом працювали у Львівському університеті, а після Другої Світової війни виїхали до Америки, де Пастернак Я. оселився у Торонто, а Домбровський О. у США. Дискусію щодо