Зокрема, Домбровський О. стояв на позиціях, що головною силою в процесі етногенезу українців була людність на Півночі української території (у лісостеповій зоні), де була краща змога вберегтися від нападів номадів в умовах природного захисту. Припускається, що в енеоліті (десь перед приходом кімерійців)основна маса населення – праукраїнців під тиском кочовиків відійшла ще далі на північ (у зону лісів). І лише частина того населення залишилася і була піддана верхівці завойовників – номадів, перейняла їхню назву («скити»-орачі, «скити»-землероби).

Назад на Південь праукраїнці рушили після «мандрівки народів», коли у степах зникла загроза з боку сильних номадів. Даний міграційний процес проходив досить швидко і візантійські автори відразу, немов нізвідки, заговорили про слов’янські племена русько-українців, які раптом з’явилися і створили свою державу – Антський Союз (V ст.) [ , с.107].

В опозиції до поглядів Домбровського О. стоять твердження Пастернака Я., який зазначає, що немає жодних археологічних підтверджень міграційних процесів у середовищі праукраїнців на північ, а потім назад – на Південь.

Я.Пастернак на основі археологічних даних будує власну концепцію походження українців. Він доводить автохтонність племен на українських землях від трипільської культури і бачить предків нашого народу «вже у досить густій, як на ті часи людності Подністров’я і Побожжя у горішньо-палеолітичній, оріньяцькій добі». Упевнений археолог також у дальшому перебуванні цієї ж хліборобської людності на місці (хлібороби також легко не полишають чорноземів) аж до історичних часів. Безперервність органічного розвитку культури даних племен між Дністром і Дніпром, що з ходом тисячоліть не раз змінювала свій матеріальний вияв, можна в археології добре простежити, згідно даних Пастернака Я.,через скитську, сармато-римську, ранньо-слов’янську добу аж до княжих (літописних) часів [див. , с.117].

Найбільшим еміграційним центром українознавства був Український Вільний університет (УВУ), який діяв у Празі, а після Другої Світової війни - у Мюнхені. Українські вчені, які працювали в УВУ окрім того, що цікавилися подіями в СРСР, розкривали суть радянського імперського режиму, критикували «підневільне» становище історичної науки в УРСР, ще й розробляли власні концепції історії України, видавали праці, заборонені до друку в СРСР тощо.

До УВУ приєднувалися найпалкіші патріоти України, які не терпіли фальсифікації української етнічної історії і тому вважали своїм обов’язком розкрити світу правду походження українського народу.

Серед видатних науковців української європейської діаспори слід виділити Полонську-Василенко Н., Чубатого М., Петрова В., Лисяка-Рудницького І. та багатьох інших.

Якщо конкретизувати погляди кожного з даних вчених-істориків зокрема, то усі вони приділяли велику увагу саме вивченню походження українства як окремого етносу з точки зору визнання українців автохтонами своєї землі з праісторичних часів.

Так, історик Полонська-Василенко Н. до Другої Світової війни працювала у Києві, у 1943 р. переїхала до Львова, а згодом до Праги, де почала працювати в УВУ. Після завершення Другої Світової війни переїхала до Мюнхену (куди перенесено УВУ), де проводила інтенсивну діяльність по дослідженню української етнічної історії. Підсумком багаторічної праці став вихід двотомника «Історія України», у якому щодо походження українців сказано: «Сучасний стан археології дає право твердити, що український народ – автохтон своєї землі, який жив на своїй території, починаючи від неоліту. Обширну групу неолітичних племен IV-ІІІ ст. до Р.Х. можна вважати за предків українців, але до цього часу не можна сказати з певністю, від якого саме неолітичного племені вони походять… А об’єднання антів – це перша відома спроба предків українського народу створити державне об’єднання … Найясніший зв’язок між українським народом та носіями культури полів поховань, яку датують кінцем І тис. до Р.Х.», у чому дослідниця сходиться поглядами з науковцем зарубіжжя Монгайтом А.М. [ , с.55].

Цікавими є і погляди археолога, який разом з В.Хвойкою досліджував пам’ятки Трипільської культури В.Щербаківського. Так, у своїй найпрезентабельнішій праці «Формація української нації» (Прага, 1941 р.) археолог зазначає на основі обширного історичного і археологічного матеріалу, що «обидві складові нашого народу – і панівний індоєвропейський (трацький [траки – не хліборобські індогерманські племена – Ж.К.]), і субстратний (трипільсько-гіперборейський [гіпербореї – географічна назва племен сучасної Київщини, Північної Херсонщини, або Поділля, або Бессарабії – агатирси, нерви, алазони, таври, меоти, сінди та ін], жили увесь час від неолітичної доби і до днесь на нашій території [ України – Ж.К.] та зберегли фізично свою кров і тіло до сьогоднішнього дня, то на нашій території праслов’яни і праукраїнці – це є те саме поняття і праслов’янська мова була тотожна з проукраїнською… Усі номади так і не змогли вплинути на зміну нашої крові, бо вони ніколи не ставали хліборобськими на нашій території…»[ , с.127-128].

Не можна не згадати у контексті розгляду історіографії проблеми походження українського народу і працю Лисяка-Рудницького І. «Історичні есе», де дослідник вказує: «Дослідники сьогодні, здається, одно згідні в тому, що антів, що про них говорять візантійці, вважати за прямих предків сучасних українців. Себто формація українського народу була, мабуть, в основному завершена в половині І тисячоліття нашої ери. У всякому разі, історія українського народу виявляє від передісторичних часів аж до наших днів подиву гідну тяглість… Серед історичних бур, як, наприклад, татарська навала, українські низові, народні, соціальні з’єднання (родина, сільська громада) виявляли велику тугість і відпорність» [ , с.17-18].

Близькі до поглядів М.Грушевського, услід за І.Лисяком-Рудницьким висловлював думки ще один етнолог екзилії Ісаїв П. Так, він наголошує,