Вказує Ісаїв П. і на роль домішок у процесі формування укра українського народу. У цьому контексті дослідник виділяє зв’язок праукраїнців з народами Малої Азії і Середземномор’я, які розвивалися під впливом стародавніх грецької і римської культур [див. , с.246].

Великий внесок у вивчення етногенезу українців у екзилії зробив і Липа Ю. Він був лікарем, працював у Львові і помер під час Другої світової війни. Медична освіта посприяла тому, що Липа Ю. синтезував історичні і біологічні поняття (ототожнював «народ» і «расу») та зробив основний акцент на визначенні генетичних коренів українців. Так, у праці «Призначення України» (1938р.) Ю.Липа вказує на три «первні», на базі яких і сформувався український етнос:

трипільці, які є «підложжям» української раси (60-70% рис з антропологічного боку) і української психології. Це хлібороби, які прийшли з Месопотамії (колиска людства), через що українська раса є спорідненою з Італією, Балканами, Швейцарією, Північною Німеччиною тощо;

елліни (в І тис. до н.е. прийшли на українські землі з Еллади), які разом з трипільцями утворили спільну духовність. Від еллінів було взято пантеон, мову (слова «каліка», «халепа» та інші), обряди, а також назву «Скитія» для усіх земель, заселених трипільцями (від одного дикого племені скитів);

готи (в ІІ ст. н.е. прийшли на українські землі), від яких українці взяли християнство, весільні обряди (Таврія, Причорномор’я, Кубань у VI-VII ст. вже були християнськими).

Також в українській расі присутні домішки кельтів, кочовиків, євреїв, римлян тощо.

Таким чином, Ю.Липа робить висновок, що «трипільський, еллінський і готський первні настили і створили обличчя раси, дали їй відрубність і житлові традиції…»[ , с.113].

Підтримує ідею виникнення українського етносу на основі не одної, а кількох субоснов і ще один активний член УВУ Ребет Л. Зокрема, з його праці «Формування української нації» випливає, що «українські племена, так, як їх описує літописець, не являють собою первісної величини, а є твором давнього історичного процесу вимішування і боротьби, серед якої гинули цілі культури. Археологічні знахідки дозволяють припускати, що біологічне коріння українського народу сягає аж до новішої кам’яної доби (ІІІ тис. перед Христом), коли то ближче невідоме хліборобське населення малоазійського походження густо заселяло Україну, створивши т.з. культуру мальованої кераміки, або інакше трипільську культуру. Це населення опісля підбили скотарські племена індоєвропейців, що створили т.з. культуру шнуркової кераміки(ІІ тис. перед Христом). Змішання обох рас і дало, мабуть, досі переважаючий специфічний тип українця. У подальшому внаслідок передачі певних традицій, обрядів з покоління в покоління сформувалися племена з вірою у спільне походження, спільною мовою, віруваннями тощо»[ , с.15-18].

Досить оригінальним є і погляд дослідника на проблему давньоруської єдності росіян, білорусів і українців. Так, Ребет Л. зазначає, що у роки існування Київської Русі дійсно склалися умови для формування руської спільноти через співдію у галузі управління, оборони, налагодження господарських і економічних зв’язків та введення однієї віри. Але занепад Києва як столиці Русі, монголо-татарська навала перервала цей процес і послужили причиною для формування російського і білоруського народів окремо від українського [ , с.20-21].

Не можна обмежувати увагою і такого досить відомого дослідника етногенетичних процесів на українських землях як Чубатий М. він не був оригінальним у своїх поглядах на походження українців і у власній праці «Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов’янських націй» доводить трипільську версію україногенезу: «Найраніше з-поміж трьох східнослов’янських народів почав формуватися нарід русинів-українців на просторі степової та лісостепової смуги на північ від Чорного моря, по обидва боки середущого і долішнього Дніпра. Та предками етнічного субстрату, з якого сформувався український народ [анти – Ж.К.], було населення Трипільської культури, що жило на середньому Подніпров'ї від часів неоліту…»[ ,с.158-159].

Певною мірою до досягнень української історичної науки в діаспорі може бути віднесена і праця В.Петрова «Походження українського народу». У ній автор порушує питання можливості спадкових етногенетичних зв’язків між населенням України з трипільських часів і сучасним її населенням. Інакше кажучи шукав відповідь на питання: «Чи були трипільці генетично нашими предками?»[ , с.51].

Даючи загалом позитивну відповідь на поставлене запитання, дослідник однак зауважує: «Коли ми кажемо, що ми є автохтонними на нашій землі, що ми живемо на ній не від VI ст. по Різдві, а ще від неоліту, від ІІІ тисячоліття перед Різдвом, ми повинні … зважити, що між нами й людністю неолітичної України лежить кілька перейдених нашими предками епох, кілька етапів етнічних деформацій, ступенів розвитку, сформульованого в проявах різних, часто протилежних тенденцій розвитку…»[ , с.25].

Таким чином, ми можемо зробити висновок про єдність поглядів вчених діаспори на походження українського народу ще від племен доісторичної епохи, у переважній більшості – трипільців.

Вироблення спільної концепції історії України, спільність бачення минулого і сучасного її народу сприяли згуртуванню більшості дослідників, які діяли в екзилії, для написання ними синтезної праці, де б об’єктивно було показано місце і роль українства у світі. Робота над даним проектом тривала у 1940-х рр. і завершилася виданням «Енциклопедії українознавства» під загальною редакцією Кубійовича В. Дана праця складалася з одинадцяти томів і включала в себе відомості з найрізноманітніших сфер