Щодо проблеми україногенезу, то автори «Енциклопедії українознавства» (Б.Кравців, О.Оглоблин, Є.Гловінський, Ю.Шевельов, М.Чубатий та інші) зупинилися на версії Томашівського С., згідно якої «історичний резервуар української раси був на ріці верхнім і середнім Дністрі, горішніх Пруті і Бузі, Горині, Случі, Тетереві, Ірпені та, мабуть, більшість сучасних істориків вважають за прабатьківщину українського народу землі від Середньої Вісли по горішній Дінець, визначаючи як Південну границю суцільно заселені території лінію: Коломия, Вінниця, Черкаси, Суми. Так чи так українська наука визнає український народ автохтоном своєї землі. Так само, на думку більшості вчених, східнослов’янські і передусім українські племена ще з найдавніших часів відокремились від праслов’янської маси. А з кінця IV ст. українські племена виступають під назвою антів, які створили першу українську державу…»[ , с.408].

Поділяючи концепцію безперервного життя українців на своїй історичній батьківщині з найдавніших часів до наших днів, українські вчені обґрунтували не лише пряму спадковість культурно-історичних традицій, а й генетичну близькість сучасного населення України з її найдавнішими мешканцями. Найгрунтовніше близькість давнього і сучасного населення України розробили такі видатні антропологи як Ф.Вовк, Р.Єндик, В.Дяченко та інші. Спираючись на популяційну теорію расових ознак, вони простежили лінію глибокої антропологічної спадковості населення України від племен доби бронзи до скіфів лісової смуги, від них – до населення черняхівської культури, а потім – до літописних давньоукраїнських племен і українців ХХ ст. Вчені прийшли до висновку, у чому їх підтримує і сучасний антрополог Середа С., що у складі українського етносу як популяції знайшли відбиток усі складні расові й етногенетичні процеси, які проходили в Україні упродовж кількох тисячоліть. Про це свідчить і той факт, що 90% українців мають групи крові «А», «АВ» і «О»[ , с.94].

Апогеєм перебільшення ролі українців у світовій історії та задавнення їхнього минулого вважаємо україноцентричну концепцію адепта РУН-Віри (рідної української національної віри) Силенка Л. Даний дослідник вважає, що людина вперше з’явилася на українській землі, коли тут був такий клімат як у Африці. Він не має жодного сумніву, що саме предки українців «подарували людству першооснови релігійних понять, першооснови культури і цивілізації». За його словами «в Україні (Русі) сталося зачаття правильного шляху людства», а українська мова є найстаршою дочкою прамови (до речі, яку теж склали українці). Щодо власне походження українців, то він виводить їх від «оріїв, оріонів чи аріїв», які у свою чергу є безпосередніми синами і дочками Дажбога (центрального божества давніх слов’ян).

Тобто українці є безпосередніми нащадками аріїв, які дали світу землеробство, плуг, колесо, мову, віру і багаточого іншого [див. ,с.285-286].

Таким чином, підводячи підсумок праці українських істориків у еміграції, слід підкреслити з одного боку велику продуктивність їхньої діяльності, не зважаючи на важкі загальні умови праці, відсутність архівів, недостатність археологічного, лінгвістичного матеріалу для дослідження, обмеженість бібліотечних збірок; з другого боку, слід визначити панування схем Грушевського М. про автохтонність українського народу, безперервність історичного процесу на українських землях і «відрубність» походження українців і росіян.

Проте, надмірна ідеалізація минулого українців, прагнення якомога більше задавнити початок формування українського етносу призвело до того, що на противагу «радянському міфу» виникнення українського народу на базі «давньоруської народності» сформувався «діаспорний міф» про походження українців від племен неолітичної доби.