Політична платформа товариства та участь у громадському житті краю в 1890-х рр.

Проблема національного самовизначення нагально не поставала в Галичині впродовж другої половини 19-ст. Дедалі більша популярність серед галицьких русинів русофільських настроїв виявилася сприятливою для ідеї українсько-польського порозуміння. Наддніпрянські українці при підтримці поляків прагнули перетворити Галичину в „український П’ємонт”, полякам теж імпонувала ця ідея. Угодові тенденції з поляками спостерігалися підчас відвідань Галичини наддніпрянськими інтелектуалами О.Кониським, І.Нечуй Левицьким та лідерами „старої громади”.

Новий імпульс українсько-польські стосунки отримали наприкінці 1880-х рр., коли уряд гр. Е.Таффе почав вбачати в українцях свого потенційного союзника на випадок війни з Росією. Налагоджував контакти з наддніпрянцями польський політик-демократ князь А.Сапіга при допомозі народовця О.Барвінського. Представник „громади” О.Кониський у Галичині за фінансової підтримки А.Сапіги налагодив видавництво часопису „Правда”, що пропагував ідею соборності всіх українських земель. Однак у 1889р. через хворобу А.Сапіги та за наполяганням офіційної влади на відїзді з Галичини О.Кониського впровадити в життя ідею угоди не вдалося.

На сеймових виборах 1889 р. у сорок вісім чисто руських округах було обрано тільки 16 руських послів. Спільний комітет, що працював для сеймових виборів, був обраний з перевагою представників народовців. Після проведення виборів до виборчого комітету надходили листи про значні порушення. Так, у листах із Заліщицького повіту від В,Черника, А.Баранецького, В.Угринюка, А.Шкрабика, І.Осадчука повідомлялося про те, що суддя Проминський агітував усіх голусувати за польського кадидата Хомця, зокрема і виборця І.Крушельницького. Коли той відмовився, до нього „прискочивь жидь” і вдарив по лиці. Відразу наспіли два поліціянти і почали тягнути І.Крушельницького до тюрми. Інший виборець А.Шкрабик (співавтор листа), побачивши ситуацію почав кликати людей на допомогу і боронити безневинного виборця. Збіглося близько триста жидів і розіпхавши виборців, пішли до старости. В результаті, під час виборів тих, хто голосував за руського кандидата все одно „обругали на сали, тручали, били и плювали на голову”.

Діячі „РР” із задоволенням відзначали, що завдяки роботі членів товариства, стало значно краще жити народу: не було повсюдного п”янства, а там де запанувала тверезість, з”явилися читальні. Завдяки порадам „Руської Ради” в ряді сіл засновані добротні крамниці, почали працювати позичкові каси на допомогу людям. Однак, наступило інше лихо в Галичині – страшна спека випалила на сіножатях траву, а по полях збіжжя; в горах бурхливі ріки забрали чи замулили все , що спека не допалила. З огляду на стихійне лихо „РР” стала ініціатором утворення „русского комитета для голодающихъ восточной Галичины”, який отримав дозвіл від Міністерства внутрішніх справ 22 січня 1890 року на збір пожертв у краї та інших провінціях Австрії на допомогу голодуючим.

Головою комітету обраний Б.Дідицький (голова „РР”), його заступниками М.Малиновський та І.Добрянський. До комітету входили О.Авдиковський, В.Борисевич, А Беленкевич, Д.Вінцковський, Д.Глинський, А.Гутковський, Й.Делькевич, С.Держко, С.Дуда, Ю.Ілевич, Ю.Кленцикевич, М.Клемертович, І.Костецький, Г.Крижановський, В.Лагола, І,Латинський, О.Марков, О.Мончаловський, А.Нечай, Л.Павенцький, Т.Павліков, І.Пелех, А.Петрушевич, А.Полянський, А.Савицький, Д.Чипчар.

Восени 1888р. намісником Галичини став граф К.Бадені. На початку намісництва він мало цікавився проблемами русинів, але з часом його ставлення змінилося. Протягом 1890р. адвокат К.Телішевський зустрічався з намісником гр. К.Бадені чотири рази з метою порозуміння обох сторін. Підчас зустрічей ставилися питання утраквізму усіх учительських семінарій; відкриття ще однієї руської гімназії в Східній Галичині; забезпечення руській мові рівноправності з польською та німецькою; відповідна репрезентація в справах законодавчих. У листопаді 1890р. відбулася аудієнція лідерів народовців (О.Огоновського, К.Левицького, О.Барвінського,К.Телішевського) та митрополита С.Сембратовича з намісником, на якій було досягнуто порозуміння. Наступного дня, 25 листопада, під час дебатів над крайовим бюджетом у сеймі виступив К.Телішевський, який завершив свій виступ закликами до „згоди і згідного поступування і згідной праці”. Голова клубу руських послів Ю.Романчук заявив про готовність до угоди з поляками. Запропонована угодова акція передбачала розрив з так званими „москвофілами”. Члени „Руської Ради”, посли Крайового сейму М.Король і Д.Кулачковський після виступу Ю.Романчука заявили про свій вихід з клубу. 27 листопада того ж року М.Антоневич у своєму виступі звинуватив народовців у продажності та зраді по відношенню до прихильників русофілів, членів „Руської Ради”.

Дослідник І.Чорновол погоджується з існуючою думкою про те, що у 1890р. не існувало підписаної угоди з конкретними пропозиціями. Деталі умов угоди виклав у своєму звіті Ю.Романчук на других загальних збарах „Народної ради”, що відбулися 26 грудня 1890р. Вони полягали у створенні паралельних класів у трьох гімназіях(Станіславській, Коломийській, Тернопільській); оголошенні руської мови другою вик ладовою мовою Львівського університету; поділ крайової шкільної ради на польську і руську секції; у призначенні окружних шкільних інспекторів із представників народовців.

Заява Ю.Романчука розцінювалася товариством „РР” , як зрадницька. Санкт-Петербурзький журнал „Русская беседа” писав, що сепаратисти під керівництвом Ю.Романчука відмовилися співпрацювати з русофілами, а об’єдналися з поляками для того, щоб служити „католичеству, австрийскому правительству и западной цивилизаціи”. В середині товариства „РР” теж не було єдності. Почали виділятися так звані „молоді” русофіли, які відкрито протистояли „старій гвардії”.

Члени товариства „РР” вели пояснювальну роботу серед населення проти політики „нової ери” і вже наприкінці грудня 1890 р. Ю.Романчук отримав вотум недовіри від виборців Калуського повіту, а К.Телішевський – від виборців Турківського повіту. Свої зусилля русофіли пробували об’єднати з радикалами. Для новоутвореної радикальної партії опозиція „новій ері” була її першою політичною акцією. Однак тісної співпраці радикалів і русофілів не видно було вже влітку 1891