Провідна роль належала НДП. У програмній постанові партії зазначалося, що метою є здобуття культурної, економічної та політичної самостійності і з’єднання в один національний організм. Члени НДП домагалися запровадження загального виборчого права, скасування на користь селян великої земельної власності, і рівноправності української мови в уряді і в школі, проведення податкової реформи. Усі новостворені партії стояли на спільній платформі політичної самостійності України.

Відбулися зміни у соціальній структурі суспільства. До початку ХХ ст.. провідну роль у політичному житті Галичини становили греко-католицькі священики. На зламі століть духовенство залишалося головним джерелом формування інтелігенції, але керівництво національним рухом перебрало до своїх рук світська інтелігенція. Це призвело до зростання антицерковних настроїв як серед лідерів, так і серед охоплених національним рухом галицьких селян. Молоде покоління українських діячів прагнуло обмежити вплив церкви на національний рух, надати йому більш світського, модерного характеру. Спільна платформа політичної самостійності України усіх новоутворених партій дала можливість у наступні роки формувати політичну коаліцію національних сил.

На початку ХХ ст. спостерігалася соціальна активність галицького селянства. У 1902р. Східна Галичина була охоплена сільськогосподарським страйком, в якому взяли участь близько 200 тисяч селян. Під впливом українських діячів ці виступи мали соціальний і національний характер. В усіх повітах краю створювалась мережа культурно-освітніх і господарських організацій. Най більшим здобутком в цей період була мобілізація галицького селянства, яке стало свідомою політичною нацією. До того ж, почалася масова еміграція селян до Америки; селяни виїжджали на сезонні заробітки до Німеччини, Чехії, Румунії, а також до прикордонних російських губерній. Значну частину своїх заробітків селяни переказували додому, в результаті з’явилися гроші, за які вони скуповували землю у польських поміщиків (“парцеляція”). І. Франко відзначав: “Наш бідний, довгі роки систематично гноблений і оглуплюваний народ власною силою і енергією підіймив себе з понижаючого стану... Та з радісною впевненістю глядить в свою кращу будучність”.

На початку ХХ ст. українські політичні сили Галичини вважали, що тактика представлення своїх пропозицій у Галицькому сеймі та надія на їх схвалення повністю вичерпала себе. Тому в цей період тривали пошуки партійними лідерами нових методів легальної політичної боротьби.

Водночас на зламі ХІХ-ХХ ст. відбулися серйозні зміни в польському політичному русі. У Галичині вагомі позиції належали так званим „подолякам”, партії землевласників, яка висувала шовіністичну концепцію „захисту польського стану посідання”. ”Подоляки” виступали проти запровадження української мови в адміністрації і судочинстві, розширення українського шкільництва та надання бюджетних коштів для українських культурно –освітніх та господарських цілей.

Міцними в Галичині були і позиції ендеків - польської національно-демократичної партії, основні програмні засади якої були викладені в творах „ Думки сучасного поляка” Р. Дмовського та „ Національний егоїзм” З.Балицького. У національному розвитку галицьких русинів ендеки вбачали небезпеку для відродження Речі Посполитої в кордонах. Вони вважали, що українці не мають ні політичної індивідуальності, ні чітких політичних потреб і не уявляють собі майбутньої держави . У своїй програмі, схваленій у жовтні 1903 р. польські націонал-демократи відмовилися від будь-яких поступок на користь українців і виступили за збереження під владою Польщі всіх земель, де проживали поляки. Крім того, ПСЛ Галичина теж трактувалася, як „вітчизна поляків”, інтереси українців повністю ігнорувалися. Такі зміни у національних програмах польських партій вели до загострення міжнаціональних стосунків у Галичині. Національний рух русинів загрожував утриманню польських позицій на цих теренах.

У такій складній політичній обстановці представники русофільського табору, зокрема, члени „Руської Ради” шукали нових шляхів для утримання своїх позицій в Галичині. До утворення НДП „Руська Рада” зберігала вірність союзу з „Народною Радою”. У 1899 р. „начала консолидація колебатись”, у грудні того ж року на з’їзді народовської партії було вирішено піти на об’єднання „народовцевъ съ радикалами”. Вихід народовців із спільно діючого Руського крайового виборчого комітету засвідчив небажання їх продовжувати спільну діяльність з “РР”. Це стало поштовхом до реорганізації „РР” як власного політичного осередку.

У своїй відозві від 3 січня 1900 р товариство „РР” відзначило своє становище з огляду на ті політичні зміни, що відбулися. Через місяць виділом був скликаний з’їзд мужів довіри, який одобрив поведінку „РР”. На пропозицію виділу був обраний „Народный Совътъ” (далі - „Народна Рада”) з метою організації народно-руської партії. Діяльність товариства „РР” проводилась паралельно з новоорганізованою партією.

Згідно документу „Организация Русско-народной партии” утворення русько-народної партії вважалося природною необхідністю для просвітницької роботи серед руського населення краю, з використанням тих культурних засобів, які могли дати для розвитку народу „общерусский языкъ и общерусская литература” як виразники всього руського народу.

Русько-народна партія (розділ II) оголошувалася представником більшості руського населення Галичини. З метою зміцнення зв’язку між багаточисельними членами русько-народної партії, а також для узгодження їх діяльності у всіх сферах життя руського народу в Галичині був скликаний за ініціативою політичного товариства „РР” у Львові 26 січня (7 лютого) 1900 року з’їзд мужів довіри. Постановою з’їзду вирішено поєднати всіх однодумців у лавах русько-народної партії (розділ III).

Згідно р.IV, русько-народну партію представляло політичне товариство „Руська Рада” у Львові, на загальних