на бік ті, що були з іменем руського кандидата від „РР” В.Давидяка, а до урни кидав картки, в яких був внесений польський кандидат гр. Дідушицький. 132 руських виборці заявили, що „присягнутъ на то, що отдали картки съ именемъ русского кандидата”, з яких було „вкрадено” 53 голоси і при обрахунку виявилося тільки 79. Виборці вимагали порушення карної справи проти А.Криська, який хоч і був за походженням селянським сином, обікрав своїх „братевъ хлопов” для того, щоб прислужитися графу.
У результаті сеймових виборів 1901 року було обрано 13 руських послів із можливих 47. Серед обраних послів тільки М.Король, А.Могильницький, К.Мандичевський та В.Мазикевич були членами „РР”. Причини поразки, на думку дописувачів часопису „Русская Рада”, було чимало: і „темнота народа и равнодушие интелигенции”, і байдужість інтелігенції, і поділ на партії, який продемонстрував роз’єднаність народу.
У русофільській пресі на початку 1900-х рр. доволі часто подавалася інформація про діяльність філій львівського політичного товариства „РР”. Так, члени Рава-Руської „Руської Рада” свої загальні збори проводили за порядком денним, аналогічно львівській „РР”: звіт виділу товариства за рік, вибори керівництва, доповіді про тогочасне політичне становище, розгляд пропозицій та скарг. Виділ Жовківської „РР” на засіданні 4 січня 1902р. розглянув питання щодо успішного проведення акції на допомогу руським студентам університету. Ним була складена відозва до всіх інтелігентних русинів повіту, яка містила прохання надсилати заяви на ім’я голови із вказаною сумою щомісячного внеску на користь студентів.
У Львові із членів „РР” був утворений русько – народний комітет, який і керував коштами, що надходили на допомогу студентам. До русько-народного комітету входили І.Добрянський, Л.Павенцький, В.Ясиницький, Ф.Свистун, В.Лагола, Р.Красицький. Станом на 18 січня 1902 р. комітетом було зібрано 16.948 кор. 26 гел.
Тим часом посол від Русько-народної партії відкрито вів дискусії у сеймі. М.Король у своїх виступах звинувачував польську сторону, котра, на їх думку мала на меті відокремлення „русскаго простонароддя отъ русской интелигенціи”, ігнорувала руських послів та інтелігенцію. З огляду на пасивність послів та інтелігенції, селяни змушені були “сдаться на милость польськихъ пановъ”, бо тільки в них була „сила, власть и средства помочь”.
У цей період в Галичині тривала боротьба за виборчу реформу. Політичні партії та організації Галичини виступали за реформу виборчої системи, сподіваючись, що вона забезпечить їм в австрійському парламенті та Галицькому сеймі перевагу над поляками. З цією метою до Відня прибула делегація у складі А. Шептицького, К. Чеховича, Г. Хомишина, Ю. Романчика та М. Короля (члени РНП). На аудієнції у цісаря А. Шептицький висловив прохання, щоб новий виборчий закон гарантував галицьким українцям пропорційну кількість мандатів щодо кількості мешканців. Із подібною заявою делегація звернулася і до цісаря. Урядові кола Австро-Угорщини запевнили їх в об’єктивному підході до вирішення цього питання.
Однак австрійський уряд пішов на зустріч полякам, встановив для них одне парламентське місце на 53 тис. виборців, а для галицьких русинів – на 114 тис. Відповідно, із 106 мандатів, виділених для Галичини, українцям дісталися лише 28, що було грубим порушенням їхніх прав.
22 листопада 1906 р. руськими послами був поданий протест, згідно з яким вирішено розширити компетенцію галицького сейму у Львові. На жаль, це рішення не зреалізувалося. “Мы, при нашемъ стремленію къ полученію народно-територіальной автономіи въ австрійской державђ, протестуемъ противъ искуственного, на ніякихъ историческихъ правахъ не обоснованого соединенія, относительно же противъ роздђла нашего народа съ помощію принципа краевой автономіи... протестуемъ противъ сокращенія нашего представительства посредствомъ несогласного съ закономъ переведенія выборовъ”. Руські посли продовжували наполягати на виконанні прийнятих рішень щодо забезпечення більшості русинів у сеймі.
Дописувачі „Руської Ради” неодноразово наголошували, що їхній часопис “Не високимъ стелемъ и высокопарными положеннями, пише до народа “РР”, лишь просто, отъ сердця до сердця, въ приступный способь и зрозумђло, шобы у читающого простанародія природнымъ образом выраблялись мысли, и щобы откривались чувства, понятія, способности и таланты”.
Діячі „РР” радили “въ интересђ цђлого русского народа, абы такъ РР” якъ и “Народная Рада” вспольно порузумђлися щодо розпредђленія кандидатуръ и такъ справу полагодили, абы кажда партія мала своихъ заступниковъ, а втогдђ певно ани одинъ нашъ мандатъ не пропаде!”
Русофіли закликали до єднання. “Еще не запозно, еще можна зле направити, для того кличемъ въ имя патріотизма: Консолидуймося! полагодьмося! не выступаймо ворожо противъ себе, не разбиваймо предвиборчихъ вђчъ... Хочемо видђти нашими послами людей заслуженыхъ якъ д-ра Дудыкевича, д-ра Олесницкого, д-ра Алексевича, д-ра Окуневского, д-ра Глђбовицкого и прочихъ свђтлыхъ людей, котрымъ певно добро всего русського народа лежить на сердци а не ихъ личніи интересы”. Було запропоновано скликати з’їзд мужів довір’я за участю членів „Руської Ради”.
1907-1908 рр. стали переломними у діяльності товариства „Руська рада”. Під час виборів до парламенту майже щодня відбувалися “выборчи наради, вђча, собрания и не только по мђстахъ и мђсточках, но и всђхь селахъ.” Кандидати розмовляли з народом про важливість цих виборів, а народ „слухавь и не вђрить, бо не знати кому вђрити”. У Коломийському окрузі було висунуто три кандидати: др. Володимира Дудикевича, адвоката із Коломиї; д-р Кирила Трильовського, начальника радикалів, а в останні дні комітет висунув єпископа Станіслава д-ра Григорія Хомишина, а також о. Тіта Войнаровського.
Русофіли критично ставилися до радикального руху, стверджували, що радикали „одпали оть украинофиловь”. Тепер з’явився „новый пророкъ радикалђзму в особђ правника К. Трильовського, а во Львовђ вже завязалося и центральне правленіе радикалђзму съ