, судового радника Б.Криницького (посла в Богородчанах), судового секретаря І.Трача автор вважав за тих, у кого „руські кости вже давно обросли польським м”ясом”, котрі у своїх „домах завели польську мову і дбають лише про ласку свого польського начальства”. М.Лозинський стверджує, що поляки наказали вищеназваним послам „ зробити ся нїби-то москвофілами і вибрали їх москвофільськими послами”. Доказом могли бути свідчення селян „москвофільської партии”, які могли підтвердити відсутність названих осіб при „народній роботї: на вічах, при закладаню читалень, кас”. Обох селян, М.Миронюка-Заячука з Коломийщини і Я.Крисоватого зі Збаражчини, вважає М.Лозинський було обрано послами за наказом старости.
Саме виборче право, на думку діячів „РР” скривдило русинів, замість 50 послів обрано тільки 28. Раділи ті, хто отримав “великую побђду надъ русско – народною партією,” обравши проти п’яти русофілів 22 українофіли.
Спочатку кандидати виступили як єдиний руський клуб, але потім депутати Д.Марков і др. М.Глібовицький почули себе „въ средђ 22 сепаратистовъ, якъ въ татарской неволђ, всђмъ ничтожными и вельми жалкими членами приговореными на бездђйствіе и на лишеніе русского народа на произволъ судьбы, а даже на загибель”, опам’яталися і виступили геть з руського (українського) клубу.
181 тисяча виборців, стверджували члени „РР”, засмутилися, коли п’ять послів вступили до українського клубу, але згодом двоє із них полишили його. Не було нікого з п’яти послів у середовищі українців тоді, як вони почали “совершати въ парламентђ всякіи безтактності, простацтва, дикунства и розбишацтва.” Три посли, що залишили український клуб, мали виступати на захист русинів у парламенті, стати „спасителями галицко – русского племени въ культурномъ, економичномъ и политическомъ взглядђ”.
Галицькі русини переживали нелегкі часи: “коли выдвинули польскіи политиканы на дневную очередъ украинизмъ для ослабленiя Руси, всячески украинизмъ покровитильствуя, а русско-народную партію побивая, ми натерпђлись много зневаги и гоненіе; фонетика и псевдоукраинская мова вошли во всђ народныи школы.”
Але „вдруг заговорилъ др. Марковъ въ парламентђ по русски”, чим викликав „скрежеть зубовъ украинцевъ”. З’явилася можливість для “плеканя общерусского язика и общерусской словесности”. Після цього, упевнені представники „РР”, наступило “прозрђніе” багатьох, відбулося “обновление политичного общества” „РР”.
Після виборів члени „РР” стверджували, що було допущено ряд помилок.Так, при обранні із сільської курії до сейму з Коломийського округу багато виборців віддавали свої голоси за П. Лаврука під “пресіею угрозъ и острого взора комисіи”. На виборах комісію очолювали радикали під керівництвом о. Войнаровського, але “перевага оказалася по русской сторонђ”. М. Миронюк, господар із Мішина, отримав 121 голос (проти 105 за Лаврука) і був оголошений послом.
Новокурсні діячі „РР” вважали, що так звані сепаратисти не могли заспокоїтися, кричали, що “кацапы знюхались съ поляками и правительствомъ на ихъ згубу”. Вони вважали, що цим налякають поляків і вони знову їх допустять до себе, а діячів „РР” “завернуть съ общерусской дороги”.
На таку поведінку представники „РР” запевняли: “Мы русины, - мы одна мала часть того великого стомиліонового русского народа, мы дорожимь нашою исторіею, нашою церквою и для того розкола не желаемъ, а тымъ самымъ за вами не пойдемъ. Якъ есть одинъ Богъ, такъ есть и одна Русь!”
Народи прагнули бути єдиним цілим, а “сепаратисти”, як вважали члени “РР”, прагнули до роздроблення, “щобы тымъ скорше потонути въ чужомъ мори”, бо їм хотілося нової держави, нової мови, нової віри, бо старі “вже имъ переђлися”. Такої позиції не розуміли члени „РР”: “Будують Украину безъ хлопа, попа и пана, а не знають, що безъ хлђба, безъ страха Божого и безъ порядку въ краю бути не може. Велико и Малороссія становять сегодня одну цђлость и одну державу, и одна безъ другои значеня и силы не малибы”.
Русько-народна партія, отримавши незначну перемогу на сеймових виборах, мала далі рухатися вперед, “и она должна выплинути на верхъ, уничтожая тђмъ самымъ радикализмъ и украинство”.
“Для чогожъ мы, часть великого стомиліонного народа, маемо отлучатися, отчуждатися отъ русского кореня, для чого маемо роздраблятися на народцђ? Намъ треба сближеня, а не отчуженя, треба соединенія а не розъединенія, если хочемо и быти уважаными за народъ”. На ці питання русофіли не знаходили відповіді. Діячі „РР” вважали себе єдиними захисниками руського народу Галичини: “Мы русскіи, мы часть великого русського народа, а не якіи то Украинцђ – не дамося винародовити”. Ці слова сказав селянин на зборах мужів довір’я 8 грудня в Коломиї. „Народъ устами своихъ мужей довђрія высказалъ упрекъ послови д-ру Королю” за те, що він зрадив програмі “руско – народнои партіи, що въ бюджетнои дебатђ выступилъ съ заявленіями не сходными съ честію русского народа”, і рішуче вимагали від нього складання мандату. Одобрили заяву клубу устами д-ра Дудикевича з проханням і надалі захищати права руського народу. Збори вирішили закликати інших послів строго дотримуватися раз прийнятої програми.
В результаті сеймових виборів від русько-народної партії було обрано дев”ть послів, а від „сепаратистів” -12. Після виборів був вбитий гр..Потоцький . У Державній думі „сепаратисти” звинувачували покійника в тому, що підтримав на виборах „русськихъ кандидатовъ, что допустилъ ихъ въ соймъ”. Новим намісником став гр..Бобржинський, який був покровителем „сепаратистів”. Він відразу вороже поставився, на думку членів „РР” до національно-культурних вимог „руського народа” в Галичині.
19 жовтня 1909 року відбувся з’їзд мужів довіри русько-народної партії. На ньому прийнято рішення, за якими обрана 2 лютого 1909 року „народна рада” і правління політичного товариства „РР” визнавалася „законнымъ и верховнымъ