вірним унії. Не могла вона також про-бачити тим, хто виходив за рамки дозволеного її канонами. Так, по Львівській області на 1.01.1946 р. нараховувалося: чоловічих монастирів – 11; монахів 166; жіночих монастирів – 38; монахинь – 776. Станом на 1.08.1946 р. залишилося монастирів чоловічих – 3, жіночих – 8, монахів – 137, монахинь – 682. Ще в місяці березні 1946 р. згідно з розпорядженням Облви-конкому, монахів та монахинь одного чину з огляду на те, що залиши-лося по кілька осіб в монастирях, необхідно було пересилити в один монастир на периферії, що і було зроблено, але декілька монахинь у м. Львові не були звільнені з відповідальних посад директорів і завіду-вачів шпиталів, лікарень та артілей. Надходили заяви від керівників підприємств, у яких просили залишити монахинь на підприємствах, а, за свідчення радянського місцевого керівництва, від монахинь надходили заяви, що вони відмовляються від монашества та носіння монашої форми-одягу й переходять на цивільну роботу. Монахи-редемптористи (бельгійці) були сконцентровані в один монастир в селі Голоско-Великій, де знаходиться 49 осіб, що займалися обробіт-ком землі, городів та відбудовою монастиря [44, с.130].
Монахи-студити в кількості 58 осіб були сконцентровані в мо-настирі Уневі, там же і знаходився Клементій Шептицький. Монахи займалися сільським господарством. Всі державні поставки та по-датки за 1946 рік виконали повністю.
Монахи-василіяни, в кількості 38 осіб сконцентровані в Крехівському монастирі Жовківського району, займаються сільським господар-ством. Майже всі монахи і священики-уніяти провадять серед насе-лення свою агітаційну роботу. Наприклад: можна спостерегти, що ба-гато хто з українського населення, як у місті, так і в районах області, відвідують костел, а не православну церкву. В селі Голоско-Велике, де знаходяться редемптористи, до мене приходила делегація віруючих з проханням, щоб відкрити там церкву та дозволити відправляти греко-католицькому священику [68, с.63].
Радянське керівництво у своїх пропозиціях рекомендувало скоротити для монахів і монахинь розмір житлової площі на особу, так само як і розміри належних монастирям земельних городніх та садових наділів, зобов'язати їх регулярно сплачувати державі натуральні та грошові податки. Він також пропонував усунути настоятелів з існуючих монастирських «гетто». Львівський уповноважений підсумовував, що «греко-католицькі уніатські монастирі, в яких проживає близько 200 осіб монахів, майже всі не приєднаються до православ'я, а це означає, що з унією не зможемо повністю покінчити. Необхідно до мінімуму обмежити їх релігійну діяльність та економічну базу, тим самим вони самі будуть змушені відмовитися від своєї «професії» та перейти на державну, корисну для суспільства роботу, як це вже роблять монахині» [24, с. 612].
Набагато складнішою була ситуація в Тернопільській області, до складу якої увійшли землі колишнього Крем'янецького повіту на Волині, де ком-пактно проживало православне населення. Тут діяло 150 «староправославних» приходів, які обслуговувало майже стільки ж «староправославних» свя-щеників; тут же розташовувався традиційний форпост російського право-слав'я – Почаївська лавра. Згідно з повоєнним адміністративним поділом УРСР, до складу Тернопільської області увійшли частини Львівської та Станіславської греко-католицьких єпархій; загалом тут нараховувалось 539 парафій (станом на 1 червня 1945 р.) та було «взято на облік» 315 священиків (станом на 1 жовтня 1945 р.). До 1 грудня 1945 р. тут залишилося тільки 270 греко-католицьких душпастирів; інші 45, які не бажали «возз'єднуватися», вже або втекли до Польщі під час кампанії з репатріяції, або були заарештовані ор-ганами НКДБ за «контрреволюційну» діяльність, або перейшли на нелегальне становище [61, с.123]. 188 священиків із 270 приєдналися до Ініціативної групи. Інші 82, «незважаючи на те, що з ними проведено достатньо роз'яснювальну роботу», відмовилися це зробити. Більшість із них, зазначав обласний уповноважений РСРК І. Чирва, мотивувала свою відмову страхом перед «бандами українсько-німецьких націоналістів», інші – покликалися на присягу зберігати вірність Ка-толицькій Церкві [58, с.106]. Чирва рекомендував «убрать» з території області всіх тих священиків, які після «возз'єднавчого собору» не перейдуть на православ'я.
На Станіславщині в цей час обласний уповноважений РСРК І. Чирва зазначав, що майже всі греко-католицькі монахи й монахині залишають-ся вороже наставленими до «возз'єднання». Поступово радянська влада взялася за ліквідацію греко-католицьких монастирів і чернечих домів, уцілілих острівців українського католицизму в Галичині. Заступник уповноваженого РСРК в Українській РСР Попов у допо-відній записці від 12 березня 1947 р. до центру в Москві нараховував у трьох галицьких областях 12 чоловічих і 12 жіночих обителей, в яких перебувало 415 монахів і 214 монахинь [38, c.16].
Із них василіянам належало 9 чоловічих (104 монахи) і 7 жіночих (126 монахинь) монастирів, студитам – 2 чоловічих (53 монахи) і 1 жіночий (25 сестер) монастирі, редемптористам один монастир, де всіх їх було зібрано разом (44 монахи) у Голоску Великому біля Львова. По одному дому мали сестри з чотирьох інших згромаджень: сестри служебниці (35 монахинь), «бельгійські» сестри милосердя св. Вінкентія (11 мона-хинь), сестри св. Йосафата (9 монахинь), сестри Пресвятої Родини (8 мона-хинь). Із загального числа монастирів 3 чоловічих (23 монахи) і 6 жіночих (104 монахині) знаходились у Станіславській області; три чоловічих (Л монахів) і 2 жіночих (50 монахинь) – у Львівській. У Дрогобицькій області залишилося лише 2 жіночих монастирі – один у самому Дрогобичі з 30 мо-нахинями (мабуть василіянками), і другий у Самборі, де перебували 15 сестер служебниць [89].
Згідно з курсом влади на «концентрацію» ченців і черниць в кожному монастирі чи чернечому домі для кожного чину чи згромадження, Попов вважав за необхідне закрити василіянський монастир в