Хоча найактивніших монахів та монахинь, які не полишали працю серед віруючих греко-католиків було заарештовано, радянська влада не поспішала з остаточною ліквідацією монастирів, які залишалися чинними. Причиною зволікань, очевидно, були побоювання спалаху масових протестів, особливо у віддалених районах, де продовжували активно діяти загони ОУН/УПА. До 1949 р. монастирі й чернечі доми було повністю ліквідовано лише в Терно-пільській і Дрогобицькій областях.

Після здійснення примусового «возз'єднання» з РПЦ Мукачівської греко-католицької єпархії на Закарпатті, П. Вільховий у листі до М. Хрущова від 29 вересня 1949 р. констатував, що: «На сьогоднішній день на території Української РСР греко-католицька (уніятська) церква з усіма її адміністративно-церковними органами повністю припинила своє існування, за винятком кількох греко-като-лицьких чоловічих та жіночих монастирів, дислокованих у наступних областях: Львівській – 3, Станіславській – 6 і Закарпатській – 2 мо-настирі [39, с. 101].

Згруповані у зазначених монастирях монахи та окремі групи мона-хинь виступають носіями реакційних та націоналістичних настроїв, довкола яких концентрується бродячий елемент, що включає най-більш ортодоксальних уніатів, які ставляться вороже до всіх заходів Радянської влади. До найбільш характерних монастирів за контин-гентом монашествуючого елементу, як наголошувало радянське керівництво в області, можна зарахувати греко-католицький чоловічий монастир в с. Міжгір'я (Унів) Перемишлянського району Львівської області, в якому нараховується 81 монах, з яких 27 священиків-монахів [єромонахів], що належать до категорії най-більш активних уніатів, є членами бельгійського ордену «редемптористів», на чолі яких до останнього часу був протоігумен Де-Вохт, нещодавно висланий за межі СРСР [76, c.99].

Другим гніздом концентрації реакційно-націоналістичного духовен-ства був греко-католицький (уніатський) чоловічий монастир ордену «василіянів», розташований в с. Гошів Болехівського району Станіславської області, в якому постійно проживають 14 монахів, з яких 7 священиків. Монахині жіночих монастирів здебільшого по суті перестали вести ізольоване монаше життя, зняли монаший одяг і влаштовувалися на роботу в лікарні, ремісничі артілі або займалися сільським госпо-дарством. У зв'язку з ліквідацією греко-католицької церкви та всіх її адмі-ністративно-церковних органів, вважаємо політично доцільним та цілком своєчасним поставити питання про ліквідацію всіх греко-католицьких монастирів, яку треба закінчити в першому півріччі 1950 року [93].

Для досягнення поставленої мети Вільховий пропонував ужити таких за-ходів: конфіскувати й націоналізувати все монастирське майно; розпорошити монахів, переселивши похилих віком та тяжко хворих до будинків інвалідів; відіслати всіх працездатних осіб додому, за місцем проживання їхніх рідних,або ж поселити їх там, де органам держбезпеки було б зручно здійснювати за ними нагляд; призвати молодих монахів на військову службу. Вільховий також вважав можливим надавати сприяння тим монахам та монахиням, які забажають стати до світської праці, за винятком закладів культури та освіти,очевидно пропозиції Вільхового дістали схвалення Хрущова, оскільки на протязі кількох наступних місяців всі діючі на той час монастирі було закрито [47, с.153].

27 березня 1950 р. – було ліквідовано василіянський монастир, куди традиційно сходилося багато люду з навколишніх поселень. Монахів-василіян було заарештовано і доставлено до Станіславської тюрми; всіх засудили до тривалого ув'язнення у радянських концтаборах праці. Впродовж 1945-1950 рр. зазнали репресій 89 єромонахів і 19 братів Галицької провінції Чину св. Василія Великого. 41 єромонаха і 9 братів було засуджено на двадцять п'ять років тюрми та праці в таборах плюс п'ять років життя на поселеннях. Двоє священиків-василіян померли в таборах; семеро серед них і єпископ Йосафат (Коциловський) [Дод. 5] померли в ув'язненні не дочекавшись вироку. П'ятеро священиків і четверо братів були депортовані до Сибіру; трьох священиків і одного брата було затримано, але суду не відбулося і їх відпустили. Лише троє єромонахів вийшли з чину [41, с. 310].

Провінційний дім сестер служебниць у Станіславі (при якому діяв під-пільний новіціят) було закрито 1949 р., проте останній монастир сестер василіянок діяв у Суховолі до 1952 р. Кілька років управа сестер служебниць функціонувала у Львові [26, c.466], менші монаші спільноти існували підпільно в Бере-жанах, Жовкві, Трускавці, Стрию, Самборі, Турці та Жидачеві.

Кілька хвиль арештів і депортацій пережили греко-католицькі монахині. Жертвою репресій стала засновниця і настоятелька василіянського монастиря в Підмихайлівцях мати Моніка (Теодорович-Полянська). Її було заарештовано в 1947 р. за звинуваченням у наданні допомоги «катакомбній церкві» і засуджено до десяти років таборів у Сибіру. Визнана справжньою «ісповідницею віри», сестра Моніка померла 25 грудня 1951 р. в сибірському таборі Маркова. Відтоді її могила стала місцем поклоніння для багатьох місцевих віруючих. Зазнали переслідувань й інші сестри василіянки. Настоятельку монастиря у Львові мати Віру (Слободян) було ув'язнено на десять років за звинувачен-ням у наданні допомоги підпіллю. У 1947 р. мати Анну