Потрібно відзначити, що збереженню підпільних церковних структур сприяли певні заходи репресованої ієрархії. У складних умовах заслання священики надсилали вірним пастирські листи, які розповсюджувались у краї, закликали всіх греко-католиків стійко витримати переслідування влади, залишатися вірними батьківській вірі й церкві, яка завжди віддано служила своєму народові. Чимало греко-католицьких громад, які залишилися без священиків і без церков у першій половині 50-х років збиралися у приватних помешканнях і відправляли Службу Божу; священики із заслання дозволяли також тримати Найсвятіші Тайни вдома у свідомих релігійних людей. Та все-таки цей нелегкий в історії церкви період не розколов українське суспільство, а ще більше згуртував український народ у боротьбі за державну і національну незалежність.

Розділ ІІІ. Репресії щодо греко-католицьких священиків

Політичний режим, який утвердився 1944 р. у західно-українському регіоні носив тоталітарний характер і діяв виключно командно-адміністративними та репресивними методами. Компартійна влада, більшість якої становили новоприбулі росіяни зі сходу, взялася за форсовану уніфікацію суспільно-політичного, економічного та церковно-релігійного життя краю відповідно до загальносоюзних взірців. У зв'язку з цим започатковано масові депортації патріотично налашто-ваних українців до Сибіру, а також акції щодо дискредитації греко-католицького кліру та нового владики ГКЦ Йосифа Сліпого. У кампанії по ліквідації ГКЦ влада застосовувала випробувані методи: масові репресії проти духовенства і їх родин, насильницьке навернення у православ'я, протиунійна наклепницька пропаганда і агітація. Вирішальна роль відводилася Львівському псевдособору 1946 р., який започаткував катакомбний період в історії ГКЦ.

Відносне толерування радянської влади ГКЦ у перші повоєнні місяці тривало недовго. Вже 2 березня 1946 р. голова Ради у справах РПЦ Г. Карпов отримав завдання з Кремля підготувати для Сталіна пропозиції щодо взаємовідносин між католицизмом і православ'ям, відтак вирішити проблему Греко-католицької церкви. 15 березня він опрацював і скерував Сталінові під грифом «Цілком таємно» доповідну записку «Про заходи щодо приєднання греко-католицьких парафій у СРСР до Руської Православної церкви, вико-ристання старокатолицької церкви для створення опозиції Ватикану у західних республіках СРСР, зміцнення впливу Руської Православної церкви за кордоном та організації всесвітньої конференції християнських церков» [63, с.165]. Силові засоби ліквідації Греко-католицької церкви супроводжувалися пропагандистськими заходами переорієн-тації масової свідомості на православ'я.

Роки Другої світової війни були суворим випробуванням для Греко-католицької церкви, перевіркою на стійкість та відданість християнським ідеалам. Наступ червоної Москви на УГКЦ в Галичині розпочався 1939 р. з початком Другої світової війни, коли червона армія зайняла територію західних областей України. По суті, душпастирська праця греко-католицьких священників була порушена. За досить короткий час радянською владою було закрито всі єпархіальні духовні семінарії, Богословська Академія, всі українські католицькі школи, друкарні, заборонено чини та інші релігійні установи, припинено видавництво релігійної літератури. Багато готової друкованої продукції релігійного змісту знищено. Священикам було заборонено відвідувати хворих у лікарнях. З приводу цієї ситуації митрополит Андрей 26 грудня 1939 р. писав: «Всі розпорядження, які приходять від совєтської влади, є спрямовані на те, щоб нас знищити. Всі монастирі розпущено. Покасовано всі церковні школи і сиротинці. Число арештів з дня на день зростає. Ось так вони грають комедію

«визволителів і спасителів» [76, c.102].

В період першої більшовицької окупації Галичини у 1939-1941 рр. не вдалося зреалізувати безбожницького плану ліквідації ГКЦ. У червні 1941р. фашистська Німеччина розпочала війну проти СРСР. Під натиском німецьких військ червона армія була змушена покинути територію Галичини, а згодом і всієї України. Тим не менше, впродовж 1939-1941 років, за неповними даними, ув'язнено або замордовано 32 священники, 33 – вивезено на Сибір. Депортовано також на Сибір 250 тисяч мирян. А під час відступу червоної армії у 1941 р. в застінках НКВС вимордовано біля 6 тисяч мирян, серед яких було чимало священиків [31, с. 723].

На початках німецької окупації населення Західних областей України, духовенство та ієрархія ГКЦ прихильно поставилися до німецької влади, трактуючи її як визволителя з-під більшовицького поневолення. З захопленням сприйняли проголошення Акту про віднову незалежності української держави від 30 червня 1941 р. Але така оптимістична атмосфера панувала недовго. В короткому часі органи німецької окупаційної влади заарештували членів уряду української держави, перекресливши тим самим факт відродження нашої державності. Крім того перебування німецької окупаційної влади на Україні позначилося масовими арештами, розстрілами, грабежами, геноцидом людей єврейської національності та насильницьким вивезенням населення на каторжні роботи до Німеччини. З огляду на ці події, населення, духовенство та керівництво греко-католицької церкви змінили своє ставлення до німецької окупаційної влади, зайняли негативну позицію. Вже у грудні 1941 р. Митрополит Андрей виступив з рішучим осудом кривавих розправ фашистських властей [34, с. 284].

У березні 1942 р. він видав пастирського листа, в якому різко осуджував місцевих жителів, що чинили вбивства серед власного народу та брали участь у переслідуванні мирного населення. Митрополит Андрей Шептицький був єдиним сміливцем, який у лютому 1942р. звернувся до самого Гітлера з різким осудом акції знищення євреїв. За свідченням тогочасного оточення Гітлера, він попав у страшну лють, але згодом висловився, що «графа Шептицького за це варто б повісити, але Митрополит Шептицький може собі на таке позволити» [87]. 21 листопада 1942 р. митрополит видав пастирського листа «Не убивай», в