Подібні заходи щодо призначення своїх наступників ужив перед арештом у квітні 1945 р. Станіславський єпископ Григорій Хомишин. Він висвятив на єпископів-помічників професорів Духовної семінарії отців С. Лукача, С. Ваповича та І. Слезюка та призначив генеральним вікарієм єпархії о. Г. Балагурака, який мав стати його наступником [55, c.132]. Однак вже в 1945 р. Г Балагурак, С. Лукач та І. Слезюк були заарештовані, звинувачені «за співробітництво з німцями», «організацію нелегального єпископату», «нелегальні зв'язки з Ватиканом» та засуджені на довгі терміни ув'язнення [82, с.135]. Лише о. С. Ваповичу вдалося уникнути арешту і втекти в Карпати, але керувати дієцезією він уже не зміг.

Така ж ситуація склалася в Закарпатті. Єпископ Теодор Ромжа напередодні трагічної загибелі висвятив на єпископа Олександра Хіру. Але вже 1949 р. спадкоємець був заареш-тований і засланий у Сибір (помер 1983 р.) [70, с. 491].

Наступ на священництво ще більше посилився після вбивства 1949 р. Ярослава Галана у зв'язку з причетністю до акції вихідців зі священицьких кіл. У цей драматичний період були репресовані митрополит, 10 єпископів, 1400 священиків і 800 монахів та монахинь УГКЦ. Тоді зафарбовувалися навіть греко-католицькі ікони [47, с.62].

Незважаючи на фізичні погрози силових структур лише половина (116 із 235) греко-католицьких священиків За-карпаття до 1949 р. прийняли юрисдикцію Московського патріархату. Тому в березні 1949 р. влада ініціювала звернення «До всечеснішого духовенства і всіх побожних вірних греко-католицької церкви на Закарпатті», яке підписали настоятелі шести церков і монастирів на чолі з архидияконом Іринеєм Кондратовичем (1881-1957), колишнім членом Компартії Угорщини (1919). Ці священики виконували аналогічні функції, що й група ГКостельника у Львові[59, c.3]. А вже 28 серпня 1949 р. група із 35 священиків проголосила ліквідацію Ужгородської унії 1646 р. та возз'єдналася з РПЦ. Того ж дня про цю «радісну» акцію довідалися тисячі віруючих, що традиційно збиралися на свято Успіння Богородиці до Святомиколаївського монастиря на Чернечій горі в Мукачевому. І лише майже 80 парафій з 44 церквами Мукачівської єпархії, що опинилися 1944 р. у межах Словаччини, були оформлені в Апостольську адміністратуру Мукачівської єпархії (гене-ральний вікарій А.Тинк), яку Рим канонічно підпорядкував юрисдикції Пряшівського єпископа [70, с.324.].

Попри переслідування, значна частина греко-католицького духовенства надалі чинила впертий опір комуністич-ному режимові. Він мав різні форми та методи: активні – відверті відмови прийняти православ'я, агітація серед вірних
або пасивні – офіційна відмова від своїх парафій та підпільна
відправа церковних обрядів [21, с.23].

Серед кагорти незламних українських священиків належав і Юліан Тарантюк з Негівців Калуського району. Під тиском декана й уповноваженого він змушений був вступити 4 березня 1946 р. до «Ініціативної групи». Але канонічно оформлятись у єпис-копа відмовлявся. Так він вибрав 10 років каторги, усвідомлюючи, що діти можуть залишитися круглими сиротами.

Священики, які відправляти богослужіння у незареєстрованих церквах і надавали послуги віруючим по хатах, потрапляли в «чорні списки» до уповноваженого, який, за його ж словами, «про всі факти ворожої діяльності з боку греко-католиків, які працювали з віруючими, відкрито проводили агітацію, мною своєчасно в кожному окремому випадку інформуються органи КГБ по Станіславській області» [50, с. 74].

Не давала бажаних результатів і пропагандистська робота православних свяще-ників на чолі з єпископом Антонієм, оскільки невозз'єднані священики навіть не хотіли з ними зустрічатися, а тим більше розмовляти. Через це, як відзначав з деяким розча-руванням уповноважений, агітаційна робота «по лінії єпископа православної церкви Антонія ведеться зовсім слабо, а в таких районах, як Болехівському, Долинському, Тлумацькому, Букачівському, Жовтневому та інших, зовсім непроводиться місіонерська робота в справі переходу залишків «уніатів» на православ'я, і такий стан призводить до того, що ми маємо таку ситуацію в області»76. Тому «довершувати об'єднання» дово-дилось уповноваженим в справах релігійних культів та РПЦ при облвиконкомі разом з місцевими радянсько-партійними органами й відділами МВС-МДБ. Про це, зокрема, говорилось і на нараді уповноважених західних областей України, яку проводив голова Ради в справах РПЦ при РМ СРСР по УРСР 22-23 квітня 1947 р. в Києві. Учасники наради «з метою успішного закінчення ліквідації остатків унії» прийняли ряд ухвал, якими, зокрема, фінансовим органам наказувалось посилити податковий тиск на свя-щеників греко-католиків, комунальним службам – не укладати з ними угод на користування житлом; головам сільських рад – не дозволяти відправляти богослужін-ня в незареєстрованих церквах і таке інше [94].

Спільними зусиллями радянсько-партійним та силовим органам влади майже вда-лося паралізувати діяльність групи невозз'єднаних священиків, яких на липень 1947 року залишилось в єпархії лише 17, а станом на 1 січня 1948 р. – 9, зокрема: у Вигодському районі – Бодан В. та Кіт О. І. (Шевченкове), Мицко Є. І. (Сенечів); у

Долинському – Антонович Є. І. (Рахиня), Бородайко Є. О. (Тростянець), Косановський 3. С. (Яворів), у Жовтневому – Левицький К. Л. (Жовтень), у Перегінському – Підлисецький М. С. (Камінь), у Рожнятівському – Сов'як Я. М. (Брошнів). Це був найваж-чий рік для вірних Греко-католицької церкви. У 30 селах громади яких не бажали пере-ходити в православну віру, церковні приміщення були закриті й зняті з реєстрації. Особ-ливо напруженою була ситуація впродовж кількох років у таких селах, як Надорожна Тлумацького району та Підпечари Станіславського району [36, с.2]. Так, голова Станіславського райвиконкому в доповідній записці на ім'я голови облвиконкому від 10 листопада 1948 р. повідомляв, що «в селі