Станом на 1 січня 1949р. в області, за даними уповноваженого, перебувало на обліку 605 православних громад, 276 священників, 1 диякон і 203 псалтирщиків. Крім протизаконних дій невоз'єднаних греко-католицьких священиків, які продовжували проводити богослужебну діяльність, на початку літа 1949 р. в населених пунктах області мали місце «чудні явлення Матері Божої». В інформаційній записці на ім'я голови Ради в справах РПЦ при РМ СРСР по УРСР уповноважений відзначав, що «в селах, районних центрах Станіславської області і в самому обласному центрі – м. Станіславі – в останню декаду червня місяця ц. р. поширювались чутки про нібито мавших місце в ряді сіл області «чудне явління Божої Матері» віруючим, яким вона являлась на вікнах церковних будівель і зникала, і нібито в знак достовірності свого явління залишала райдугу на склі» [48, с.7].

Чутки ці появилися в червні 1949 р. Тоді, буквально в кожному великому населеному пункті групи віруючих (головним чином сільські жінки) ходили, придивляючись до вікон на церквах, установах, будинках і навіть виробничих приміщень, шукаючи райдуги на склі. Такі події ще більше активізували греко-католицьких вірних та, незважаючи на переслідування, – пожвавлювали роботу священиків, які по різних селах і містечках проводили активну релігійну пропаганду.

У серпні 1949 р. була «воз'єднана» з РПЦ і ГКЦ на Закарпатті. Таким чином, було завершено п'ятирічну спецоперацію з ліквідації ГКЦ. За словами голови Ради в справах РПЦ при РМ СРСР Г. Карпова, «ліквідації унії було приділено велику увагу Радою Міністрів і особисто М. С. Хрущовим. Значні і суттєві заходи були проведені органами КГБ СССР» [29, с. 315].

За період з березня 1946 р. до 1 жовтня 1949 р. в п'яти західних областях (Львівській, Дрогобицькій, Станіславській, Тернопільській, Закарпатській) РПЦ поповнилась май-ном 3001 греко-католицьких церков (у Станіславській області – 599), 1242 священи-ками (у Станіславській області - 270) і 1018 дяками (у Станіславській області - 203). За словами Г. Карпова станом на серпень 1949 року в цих областях залишались лише 16 невоз'єднаних священиків, в тому числі 5 – в Станіславській області. Але на-справді їх було набагато більше. Справа в тому, що «чиновницька бухгалтерія» ра-дянських часів мала таку ваду як приписки або утаємнення достовірних даних. У да-ному випадку уповноважений з області подавав до Києва одні дані, а до Москви вони доходили дещо зміненими, оскільки від цих «показників» в значній мірі залежала і службо-ва кар'єра радянсько-партійних чиновників [30, с.103].

Смерть Сталіна у березні 1953 р. породила в широкого загалу надії на легалізацію церкви. Того ж року зафіксовано появу перших скарг віруючих і духовенства про повернення причтових будинків, що були передані колгоспам і різним організаціям. Москва в особі «реформатора» Л.Берії навіть розпочала переговори з митрополитом Йосифом Сліпим [69, с. 144-145], про що свідчить його лист тодішньому секретарю ЦК КП(б)У України М.Підгорному, надісланий до Києва в січні 1961 р. «Після 8 літ лагерів, – писав митрополит, – впродовж яких примінювано до мене найжорстокіше поведення, як до каторжника, так що я переніс на собі всі жахливі тортури тюрми і лягерів, починаючи від арешту, брутальної грубої поведінки, до голоду, холоду і ламання костей. За вісім літ мене ограблено дощенту, і то при помочі конвоя, та обвезено через Харків і Москву по Сибірських лагерях до Свердловська, Вятки, Печори, Інти і інших місцевостей [Дод.4], де я перемучився до 1953 р. Тоді умер Сталін, і я скінчив 8 літ каторги». Далі митрополит повідомляв, що у травні 1953 р. його привезли до Москви, де високі чиновники МВС розпочали переговори. Як згодом виявилося, це відбулося за ініціативою і наказом Л. Берії. Митрополиту запропонували допомогти уряду СРСР у налагодженні взаємин із Ватиканом. Владика погодився за умови, що «Греко-католицька церква буде дальше признавана Урядом, що я буду реабілітований і признаний не тільки як митрополит, але і як кардинал». Крім того Й.Сліпому запропонували написати історію церкви, дозволивши попрацювати з цією метою в Державній бібліотеці ім. В.Леніна [75, с. 1-2]. Однак після розстрілу Л.Берії, його наступник генерал Круглов вимагав, аби він відрікся від Папи. Коли ж митрополит відмовився, його повернули на заслання до Красноярського краю. У неволі митрополит справді написав ґрунтовну «Історію Вселенської церкви на Україні», яка була конфіскована органами МВС, а її автор у 1959 р. був засуджений ще на вісім років заслання.

27 березня 1953 р. з'явився указ Президії Верховної Ради СРСР про амністію ув'язнених до п'яти років. А вже верес-невий указ надав Верховному суду право переглядати сумнозвісні рішення «трійок» НКВС і «особливої» наради НКВС-МДБ-МВС СРСР, від чого постраждала більшість репресованих греко-католиків[82, с.154]. Відтак у період хрущовської «відлиги» до рідного краю повернулися десятки тисяч вигнанців, зокрема звільнені греко-католицькі священики – Микола Хмільовський (член УГВР, співпрацював із Р. Шухевичем, В.Куком), Володимир Градюк, Володимир Грицай (особистий секретар А.Шептицького), Теодор Банах, Данило Микитюк, Володимир Тимощук та Йосиф Данилович [74, с. 285]. До березня 1957 р. у Галичину прибули 65,5 тис. українців, чимало священиків. 6 серпня 1956 р. у листі до голови Комітету у справах РПЦ при Раді Міністрів