Хоча протистояння Греко-католицької церкви і радянської влади ніколи не припинялося, все ж таки доба хрущовської «відлиги» та перші роки після його зміщення в 1964 р. принесли певне послаблення антирелігійного тиску. Це дозволило відновити структуру попередньої митрополії. Владика В. Величковський керував Львівською архиєпархією до свого арешту в 1969 р. Він мав помічників отців А. Зофійовського та І. Чорняка, а в 1964 р. висвятив наступником редемпториста Володимира Стернюка. Івано-Франківською єпархією правив єпископ Іван Слезюк (1893-1973), який висвятив помічником і наступником о. С. Дмитерка. Мукачівсько-Ужгородською єпархією керував єпископ О. Хіра [49, с.42].

Слід наголосити, що однією з найгостріших проблем катакомбної церкви у 1960-х роках було поповнення складу греко-католицького священицтва. На цей час вичерпався резерв колишніх семінаристів, ченців, які уникли арештів. Саме із цього середовища єпископ М.Чарнецький висвятив після коротко-термінового навчання півсотні священиків. Відтак, назріла потреба готувати священиків із молоді нової генерації, яка виросла в умовах тоталітарної системи, панування атеїстичної ідеології. На підпільні семінарійні курси підготовки здебільшого залучалися сини і родичі греко-католицьких священиків та миряни-активісти церкви. Крім того, практикувалося нав-чання кандидатів у православних семінаріях, а також римо-католицьких – у Ризі й Каунасі.

Підпільне навчання тривало 4-6 і більше років у приватних домівках з кількома, а часом із одним кандидатом. Лекції читали підпільні єпископи В. Величковський, С. Дмитерко, Й. Гірняк, П. Василик, священики А. Масюк, Є. Пелех, М. Косило та інші. Зокрема, для підпільних семінаристів у Стрию викладали отці ЧСВВ Д.Богун, Є. Тимчук, С. Дмитерко, М. Гринь, Ю. Янтух [78, с.135.]. Програма включала традиційні предмети, що викладалися в духовних семінаріях: катехизм, мирянську та пастирську теологію, літургію, канонічне право, церковно-слов'янську, грецьку, латинську мови, історію Біблії, історію України. Успішно склавши іспити перед старшими священиками, слухачі допускалися до висвячення, яке здійснювали єпископи В. Величковський, В. Стернюк та інші. З конспіративними цілями практикувалося висвячення кандидатів із Львівщини у станіславських єпископів і навпаки.

Зауважимо, що в умовах підпільної діяльності церковна структура, зокрема система підпорядкування, мала свої особливості. Так звані «старі» священики, висвячені до 1946 р., визнавали верховенство єпископів своєї дієцезії, тобто як і раніше, в легальних умовах. Висвячені в підпіллі підпоряд-ковувалися тим єпископам, які їх висвятили. Священики діяли самостійно, причому майже ніхто не працював у рідних місцях. Час від часу організовувалися таємні наради, зокрема у Львові – в помешканні Олени Кульчицької або на Закарпатті. У них брали участь і ті священики, які формально прийняли православ'я. Діяльність ГКЦ зближувала ієрархію зі священицтвом, єпископи працювали безпосередньо серед народу, що позитивно впливало на український соціум, сприяло його консолідації [46, с. 102].

Отже, діяльність Української греко-католицької церкви у підпіллі, як каталізатора національно-державних прагнень – одна з найяскравіших сторінок новітньої української історії. Адже в умовах тоталітарного режиму, в час, коли репресивно-каральний апарат контролював будь-які опозиційні виступи, церква зуміла зберегти структуру, виховала два покоління патріотично налаштованого духовенства, не втратила підтримки значної частини галичан і закарпатців. Десятки опозиційних священиків, які відбували тоді заслання разом із митрополитом, продовжували душпастирську діяльність у тюрмах, концтаборах, на поселеннях. Від 1946 р. УГКЦ була не лише найбільшою забороненою релігійною спільнотою, а й залишилася єдиною поширеною в Україні інституцією, яка уникала контролю офіційних радянських установ. Варто наголосити, що хоча протистояння Греко-католицької церкви і радянської влади ніколи не припинялося, все ж таки доба хрущовської «відлиги» та перші роки після його зміщення в 1964 р. принесли певне послаблення антирелігійного тиску. Це дозволило в нелегальних умовах відновити структуру попередньої митрополії.

Висновки

Політика «радянізації» західного регіону України в 1940-х роках спричинила нові етноконфесійні трансформації, розвал усталеного релігійно-церковного комплексу. Важливими причинами ліквідації радянським режимом Греко-католицької церкви стали: необхідність нейтралізації небезпечного джерела поширення націоналістичних ідей, духовного союзника антитоталітарної сили – УПА, у лавах якої були греко-католицькі душпастирі; а також бажання Кремля і керівництва Православної церкви Московського патріархату уніфікувати національно-релігійне життя в СРСР-УРСР. Радянську політику щодо Української Греко-Католицької Церкви неможливо вияснити в самих лише категоріях марксистсько-ленінського атеїзму. Зрозу-міти форми і методи сталінської релігійної політики на Західній Україні можна тоді, коли брати до уваги характер ставлення впродовж віків до з'єднаної з Римом Київської Церкви з боку царату та традиційний цезаропапізм у взаєминах Московської (Російської) держави і Православної церкви.

Відносне толерування радянською владою Греко-католицької церкви тривало недовго: 1946 р. режим організував Львівський «собор», яким фактично загнав ГКЦ у підпілля, яке тривало до кінця 1980-х років. Примусова конфесійно-інституційна трансформація найбільшої церкви регіону була викли-кана не стільки воєннополітичними обставинами, як аргументами стратегічного плану – необхідністю нейтралізації патріотично налаштованого священицтва, яке не сприймало комуністичні суспільні ідеали, політику радянізації, крім того, духовно підтримувало українських повстанців.

Львівський «собор» 8 березня 1946 р., ініціатором та організатором якого стали партійно-репресивні органи СРСР, ліквідував офіційні структури УГКЦ організаційно, але не фактично; «само скасування» унії де-юре не відбулося. Неканонічність «собору» забезпечили представники Ради у справі релігійних культів і Московського патріархату. Так, її керівники, зокрема генерал-майор І. Карпов, як правило, призначалися з органів держбезпеки. Голова так званої «ініціативної групи», відомий філософ та історик релігії о. Г Костельник став жертвою жорстокого шантажу