Репресії проти греко-католиків більшовицька влада розпочала звичними для неї підступними методами. Зокрема, одразу ж після звільнення Львова від гітлерівців вона прийняла таємну ухвалу про закриття митрополичої друкарні «Студіон», що вже було вчинено з іншими подібними закладами в 1939-1940 роках [88]. Пе-ред керівництвом Греко-католицької церкви постало питання про збереження цієї власності, бо, як писав митрополит Андрей Шептицький у листі від 4 вересня 1944 року на ім'я Голови Раднаркому УРСР і секретаря ЦК КП(б)У Микити Хрущова, «було б злишним доказувати, що в нинішніх часах така установа публічного права і на цілий край поширена, як наша Церква, для своєї праці серед вірних не може обійтися без помочі друкарні». Для врегулювання відносин і припинення наступу радянських органів влади Андрей Шептицький вирішив відправити свою делегацію до Москви на чолі з отцем Гавриїлом Костельником [86, с.50].

22 грудня 1944 року делегацію прийняв голова Ради в справах релігійних культів при Раді Народних Комісарів СРСР Іван Полянський. Інформуючи Сталіна і Молотова про хід переговорів, він повідомляв у своїй доповідній записці: «На прийомі керівник Делегації висловив привітання і вдячність Червоній Армії та її Го-ловнокомандуючому товаришу Сталіну, заявивши, що зараз греко-католицькій церкві в Західній Україні не загрожує більше та небезпека, яку готували їм німці, і що делегація має своїм завданням, з однієї сторони, вказати на ту загальну небезпеку, яка з перемогою Червоної Армії для церкви усунута назавжди, а з другої сторони – на деякі дрібниці, які існують зараз в житті Церкви, що вимагають виправлення їх сьогодні або в найближчий час [41, с.17].

Посилаючись на те, що Західна Україна більше 300 років живе дещо відмінним життям від Східної України та що внаслідок цьо-го у неї відмінні звичаї, відмінне економічне життя, культура та релігія, Андрей Шептицький заявив, що «потрібно переміну робити обережно». Очевидно, цим самим провідники УГКЦ хотіли і засвідчити ло-яльність до влади, і водночас усе ще мали надію, що вона дасть можливість існувати церкві, яка підтримала Червону Армію 100 тисячами карбованців. Ці сподівання начебто й одержали підтримку в Москві, де на запитання, чи буде уніатській церкві в межах СРСР забезпечене вільне відправлення богослужінь, було отримано відповідь: «Так» [10, арк.. 112].

На жаль, провідники ГКЦ не розуміли, що і спроби митропо-лита Андрея Шептицького в своєму виступі на соборі 7 вересня 1944 року висловити лояльність до влади, аби вона не мала при-воду до конфлікту з греко-католицькою церквою, а також по-слання Йосифа Сліпого від 23 листопада 1944 року, в якому «заблукалих» застерігали повернутися з «хибного шляху», не могли мати позитивного результату. Вони просто не усвідомлювали до кінця, що таке більшовизм.

Справді, греко-католикам поки-що дозволили відправляти свої богослуження. Крім того, згідно з указівкою Москви Йосифу Сліпому навіть дозволили розпоряджатися народною лікарнею імені А.Шептицького, що містилася у Львові по вулиці Петра Скарги. Спеціальною директивою голови Ради в справах релігійних культів при Раднаркомі СРСР І. Полянського від 19 січня 1945 року передбачалося, що в цьому закладі існуючі по-рядки не змінюються, «весь інвентар, інструмент і апаратура... мають залишитися також за лікарнею» [64, с. 24].

Варто наголосити, що всі ці заходи були прихильними до українських греко-католиків лише ззовні. Таємно ж розроблялися плани по знищенню Греко-католицької церкви. Тим паче, що її служителі відмовили-ся підтримати насильницьке переселення українців з їхніх батьківських земель, які мали відтепер остаточно відійти до по-воєнної Польщі. На противагу їм, Холмський православний архієрей, котрому підпорядковані священики в Замостському, Грубешівському, Томашівському, Білгорайському, Красноставському повітах, не тільки схвалює переселення, повідомляли з Політуправління І Українського фронту, а й заохочує їх. Він по-обіцяв нагородити золотим хрестом тих священиків, котрі швид-ше й організованіше евакуюються з Польщі до СРСР [89].

Зовсім по-іншому поставилося до переселення духовенство греко-католицької церкви, котре перебувало під впливом Ватикану. За вказівкою перемишльського єпископа Коциловського, греко-католицькі священики серед своїх парафій вели агітацію проти цієї акції. Необхідно зазначити, підкреслював у своєму донесенні секрета-реві ЦК КП(б)У Дем'яну Коротченку заступник уповноваженого уряду УРСР у справах переселення полковник Кальненко 5 берез-ня 1945 року, що «духовенство серед населення користується ве-ликим авторитетом, і там, де подав заяву на евакуацію священик, подає заяви все населення, в тих же селах, де не виїжджає свяще-ник, там не подає заяв і українське населення» [24, с.615].

Незважаючи на те що діяльність ГКЦ підпадала під сферу контролю Ради в справах релігійних культів при Раднаркомі СРСР, конкретні пропозиції щодо її ліквідації доручили розроби-ти полковникові держбезпеки Георгію Карпову, котрий очолю-вав Раду в справах Російської православної церкви. Сталін, озна-йомившись зі спеціальною таємною інструкцією № 58 від 15 бе-резня 1945 року (десять сторінок машинопису), наклав резо-люцію: «Тов. Карпов, зі всіма заходами згоден. Сталін» [62, с.79].

Керівників УРСР з планом конкретних заходів щодо ліквідації ГКЦ ознайомили лише наступного місяця. В цілком таємному листі від 20 квітня 1945 року на ім'я Микити Хрущова, котрий пе-ребував на той час якраз у Москві, Георгій Карпов писав: «Рада в справах російської православної церкви при Раднаркомі Союзу РСР, вважаючи, що російська православна церква в даний час може і повинна зіграти значну роль у боротьбі проти римо-католицької церкви і проти уніатства, 15 березня 1945 р.