Свої пропагандистські зусилля Ініціативна група зосередила на парохах, справедливо вважаючи, що вірні не можуть не піти слідом за ними. За спри-янням влади члени групи спробували перевірити, як ставитиметься населен-ня до «возз'єднання», і з цією метою 19 січня 1946 р. в самому центрі Львова на площі Ринок провели спільне греко-католицьке і православне святкування Богоявлення. Чин водосвяття здійснювали разом о. Костельник і владика Макарій. Багато вірних були присутні при тому і цю спробу було визнано за успішну репетицію запланованого «навернення». Проте напередодні, для певности, що противники «возз'єднання» не зіпсують картини уніатсько-православного братання, влада захопила собор Св. Юра та митрополичі палати, а архимандрита Климентія (Шептицького) вислала до Унівського монастиря. Історичний центр українського католицизму було передано Ініціативній гру-пі, яка перенесла свою резиденцію з Преображенської церкви, де парохом був о. Костельник, до катедрального храму, в якому і мав відбутися запланований «воз'єднавчий собор» [80, с.105].

З наближенням дати скликання «собору» посилився тиск з боку Ініціативної групи на тих парохів, які все ще не вступили до неї. Методи, до яких вдавалися члени групи, щоб здолати останній опір «воз'єднавчій кампанії», характеризує ультиматум Костельника від 3 лютого о. Євгенові Дуткевичу, пароху львівської церкви св. Петра і Павла: «Повідомляю Вас, що оскільки до 5 числа цього місяця Ви не приступите до «Ініціативної групи», то від того дня не зможете правити Служби Божої ні в одній церкві, а одночасно втратите всі права пароха».

12 лютого, через два дні після «перемоги» радянського режиму на вибо-рах у Галичині, патріярх Алексій надіслав на ім'я о. Костельника телеграму з благословенням на скликання «собору»: «В переддвір'ї майбутнього Собору посилаю благословення Боже Вам і всім членам Ініціативної групи. Бажаю помочі Божої у Ваших кінцевих передсоборних трудах» [52, c.103].

Таким чином, ідея «возз'єднання» ГКЦ з РПЦ була добре продуманим Кремлем політичним кроком, оскільки Греко-католицька церква, –в якій жив національний дух, – не вписувалася в атеїстичну політику, яку проводив радянський уряд. Ще напередодні від’їзду з Москви о. Костельник дав 9 квітня 1945 р. інтерв’ю кореспондентові ТАРС. Це інтерв’ю мало на меті спростувати звинувачення зарубіжної преси щодо насильницького характеру ліквідації ГКЦ в Галичині. Костельник запевняв кореспондента ТАРС у виключно «добровільному» характері «воз’єднання» з Московським патріярхатом. На запитання, чи були перед «собором» арешти серед духовенства, він зокрема відповів: «Твердження католицької преси про те, що перед Собором були масові арешти духовенства греко-католицької церкви, не відповідають дійс-ності» [33, c.163].

Як видно з повідомлення Прокуратури УРСР, опублікованого в газеті «Львовская правда» від 1 березня 1946 р., зазначені особи були заареш-товані у квітні 1945 р. як громадяни СРСР за активну зрадницьку і посібницьку діяльність на користь німецьких загарбників, і справу з їхнім обвинуваченням передано до Військового Трибуналу. Перед Собором і після Собору жодних арештів духовенства Греко-Католицької Церкви не було.

Одночасно органи НКДБ відслідковували реакцію духовенства і мирян Західної України на церковне «возз'єднання». Перший секретар Львівського обкому Компартії України Грушецький у доповідній записці від З0 березня 1946 р. на ім'я Хрущова звертав увагу на ту самовпевненість і зарозумілість, що з'явилися у Костельника після «собору»: «Костельник... вважає, що зробив величезне діло і що тепер його ім'я посіло в історії церкви чільне місце на віки» [24, c.614].

«Воз'єднавчий» Собор відбувся у Львові 8 березня 1946 р. в приміщенні собору св. Юра. Його делегатами були 2 єпископи, 214 священиків і дяків та 19 мирян від трьох єпархій: Львівсько-Тернопільської, Самбірсько-Дрогобицької, Станіславської, які нібито виражали волю 997 із 1270 священиків усієї греко-католицької церкви західних областей України (78%), які самостійно чи підтиском ввійшли до складу «Ініціативної групи». Серед них були і 47 делегатів (було обрано 52) від Станіславської єпархії на чолі з православним єпископом Антонієм [80, c.102].

Гостьову делегацію від Московського патріархату очолював екзарх України митро-полит Іоан. Не приїхав до Львова головний режисер «воз'єднання» голова Ради в справах РПЦ при РНК СРСР Г. Карпов, який слідкував за перебігом подій з Москви через своїх представників: уповноваженого в справах РПЦ по УРСР Ходченка та уповноваженого по Львівській області Вишневського. На собор не прибув жоден із запрошених священиків, які були противниками воз-з'єднання. А всі ієрархи ГКЦ на чолі з митрополитом перебували в тюрмі, за винят-ком Перемишльського єпископа.

Незаперечним доказом того, що влада не тільки здійснювала ідеологічно-організаційне «забезпечення» акції з ліквідації ГКЦ, а й надавала значну фінансову допомогу, свідчить розпорядження РНК СРСР № 888/с від 24 січня 1946 р. за підписом заступника голови РНК В. Молотова про виділення з резервного фонду уряду на різні витрати, пов'язані з проведенням «собору», 400 тис. крб. [91].

На основі свідчень безпосередніх учасників собору, Ю. Герич у своїх спогадах оприлюднив окремі подробиці організації і проведення Львівського собору. Він зазначав, що «Делегатів назначував райком партії, звичайно, після відповідної його препарації. Кожний делегат одержав квиток на проїзд залізницею до Львова й назад у «м'ягких вагонах». Місця були резервовані й дбайливо бережені. На місці, у Львові, відпущено делегатам на увесь час тривання «собору» готель «Брістоль». Вхід до готелю було замкнено «для всіх, що не мали ніякого діла з працями «собору». Для делегатів оголошено