Як повідомила учасників мандатна комісія на Собор запросили 225 делегатів-священиків і 22 делегатів від мирян з усіх трьох греко-католицьких єпархій: Львівської, Самбірсько-Дрогобицької і Станіславської. На собор прибули 216 священиків і 19 мирян, причому запрошені неприєднані до Ініціативної групи священики брати участь у соборі відмовились[82, c.148].

Головував на соборі протопресвітер д-р Гавриїл Костельник. Він же виступив з до-повіддю «Про мотиви возз'єднання греко-католицької церкви з Руською православною церквою», в якій підкреслив, що «католичну церкву римські папи розбили, порвали зв'я-зок з усіма східними церквами» і намагаються взяти «під ноги всі інші церкви». А одним із головних мотивів розриву з Ватиканом послужило те, що «унія внесла крива-вий роздор в нашому суспільстві, стала засобом знищення його», а від повної латині-зації і полонізації українців врятувала Росія. Прагнення українців до православ'я є зако-номірним, оскільки православ'я є історичною вірою слов'ян, слов'яни - спадкоємці хри-стиянської віри й культури греків. Тому, підкреслив Костельник, «хочемо, щоб наше релігійне серце було не в Римі, який нам нічого не дав.., а щоб воно було в Києві, який є матір'ю всієї Русі, а також у Москві, яка є столицею і оборонною силою всієї Русі і всіх слов'ян»[29, с.79].

Г. Костельник намагався усунути й інше джерело опору «возз'єднання» з централізованою Російською православною церквою – побоювання серед українського духовенства щодо втрати національного характеру церкви. З цією метою, щоби розвіяти такі страхи, о. Гавриїл, який у минулому ніколи не виявляв симпатій до москвофільства, вдався до термінологічних маніпу-ляцій: «Коли б хтось побоювався, що така наша єдність з Руською право-славною церквою потягне за собою русифікацію нашої західно-української церкви, то я вказав би на той факт, що православна церква, де є повна свідо-мість, що церква є організацією задля совісті і любові, в нинішніх часах не може не погоджуватися з національними принципами, які наша держава при-знає. Ми в Україні і українці, а цього нам і в церкві ніхто не відбере». Голова Ініціативної групи констатував, що в ході «дискусії» делегати «не висунули ні одного аргументу проти нашого возз'єднання з Православною церквою» і зачитав проект ухвали «собору»: «1) анулювати постанови Бе-рестейської унії з 1596 р.; 2) відірватись від римської (папської) Церкви; 3) по-вернутися до прадідівської православної віри і 4) возз'єднатися з Всеруською православною церквою в Радянському Союзі» [37, c.2]. Постанова «собору» за-судила Рим, який «штучно виломився в XI столітті з первісної братерської православно-соборної Церкви», та Берестейську унію, що її накинули укра-їнцям поляки «як міст до спольщення і златинізування». У документі також стверджувалося, що «в теперішній нашій ситуації, коли завдяки героїчним подвигам і слав-ній перемозі Радянського Союзу, всі українські землі найшлися разом і український нарід став хазяїном на всіх своїх землях, було б неро-зумним піддержувати далі уніатські тенденції і було б непрощенним гріхом продовжувати в нашому народі ненависть та братовбійну бор-ню, причиною якої була в історії унія та й завжди мусить бути. Виходячи з цих засад, Собор постановив відкинути постанови Берестейського Собору з 1596 р., зліквідувати унію, відірватись від Ватикана і повернутись до нашої батьківської святої православної віри і Руської православної церкви [42, c.453].

Виступаючи на відкритті собору із доповіддю о. А. Пельвецький повідомив, що до нинішнього дня приступило до Ініціятивної групи 986 священників у всіх чотирьох галицьких областях, а не приступило 281. Ті, що не приступили, – це упірні, яких ми і усно і листами по кілька разів переконували, одначе, безуспішно».

Як вважають деякі науковці, в 1946 р. «воз'єднан-ня» переслідувало мету утвердження «диктатури пролетаріату» на західноукраїнсь-ких землях та припинення контактів ГКЦ з Ватиканом. Як за царя, так і за більшо-виків на перешкоді космополітичних планів стояла УГКЦ, яка відстоювала національні інтереси і була виховником національного духу й культури серед українського населення Західної України [40, c.159].

Офіційне оформлення греко-католицьких священиків з «Ініціативної групи» в РПЦ та призначення їх єпископом Антонієм в парафії розпочалося з 4 травня, скільки єпис-коп після собору мав тривалі поїздки до Москви та Києва. Задокументовані дані подають інформацію, що до «Ініціативної групи» всту-пило 269 священиків з 322. «Невоз'єднаними» залишались 53 священики. Як відзначав у звіті від 23 березня 1946 р. уповноважений по Станіславській області, «церковний рух в 1945 році і в першій чверті 1946 року в зв'язку з тим, що майже більша частина селян пішла працювати на підприємства, установи та колгоспи по звітам міськрайвиконкомів, значно зменшився.

Однак, аналізуючи архівні дані місцевих архівів щодо діяльності собору і участі в ньому греко-католицького духовенства, варто зауважити, що задокументовані дані щодо кількості учасників собору і прихильників об’єднання насправді було набагато менше. Так, наприклад, співставляючи деякі