Дослідники визнають і те, що головували на так званому Соборі Греко-католицької церкви ніким не обрані отці Російської православної церкви. Крім того, на Соборі в обговоренні доповідей православних священнослужителів о. А. Пельвецького і о. Г. Костельника виступило 10 греко-католицьких священиків. Насправді ж з 10 п'ятеро вже були православними священиками: це отці – В. Дрелих, П. Маринович, К. Добрянський, М. Палосюк, Ю. Ванчицький. Крім того, у цілковито заполітизованому «Зверненні Собору до Верховної Ради Української РСР» було перекручено історію церковного розколу і виник-нення унійної Церкви в Україні. Твердилось, наприклад, що після поділів Польщі «Росія спасла наш нарід», а «уніатська Церква в Росії сама себе злік-відувала» [95]; що після перемоги у війні Радянський Союз «став не тільки репре-зентантом, але й визволителем та оборонцем усіх слов'янських народів», тоді як «Ватикан підтримував політику фашизму»; що саме в процесі «здо-рової рефлексії» Греко-католицька церква зуміла поглянути в очі дійсності, позбутися «фальшивої свідомості», коли «хід історії сказав своє могутнє слово». Звернення сповіщало Верховну Раду УРСР про прийняті на «соборі» рішення та містило прохання «признати цю історичну зміну та взяти в опіку нашу, відтепер знову православну церкву [71, с.1].

У світлі наведених фактів стає очевидним, що Львівський «собор» не був легітимним собором ГКЦ, а отже й не мав повноважень приймати рішень щодо ліквідації церковної унії з Римом чи «возз'єднання» з РПЦ. Найбільше його можна розглядати як зустріч членів Ініціативної групи, яку скликали і якою керували її вже православні лідери. Як таке, це зібрання могло ви-ступати лише від імені присутніх на ньому священиків (за умови, якби його учасники могли вільно висловлювати свої погляди, але й цього не було) і в жодному разі не представляло цілої Греко-католицької церкви в Галичині, особливо тих душпастирів, які відмовились вступити до Ініціативної групи чи визнати її юрисдикцію. Щодо радянського уряду, то він не мав юридичних підстав визнавати цілком неканонічну Ініціативну групу «єдиним тимчасовим церковно-адмі-ністративним органом», передавати УГКЦ у відання іншої державної структу-ри (Ради у справах РПЦ) чи вимагати від Ініціятивної групи доповідати владі про всіх тих священиків, які відмовились підлягати юрисдикції групи.

В період Другої світової війни західноукраїнські землі стали ласим шматком в соціально-економічному і політичному плані для двох гегемоністичних імперій – Радянського союзу і Німеччини. Але найголовніше, що від жорстоких загарбницьких планів і дій керівників цих двох держав страждало місцеве українське населення, знищувалась українська культура, духовність і самобутність. Ви-знанням і запровадженням в дію рішень Львівського об’єднавчого «собору», який ставив під загрозу існування Греко-католицької церкви, радянські можновладці грубо порушили власні конституційні та законодавчі норми, що регулювали відносини між державою та релігійними організаціями. Звинувачення цілої УГКЦ як злочинної, «зрадницької» й «антирадянської» організації, які постійно лунали з квітня 1945 р., були як безпідставними, так і дискримінаційними за своєю суттю. Тобто вони були антиконституційними, мало того – бездоказовими, навіть якщо б влада змогла довести антирадянські дії окремих церковних ієрархів чи священиків. Засудження урядом цілої цер-кви не могло не справити психологічного тиску на все греко-католицьке духовенство, в тому числі й на делегатів Львівського «собору», адже вони прекрасно усвідомлювали, що на них чекають жорстокі репресії, коли не відійдуть від такої «антирадянської» церкви. Тому, «собор» став одним із основних початкових етапів ліквідації Греко-католицької церкви.

Розділ ІІ. Ліквідація радянськими органами влади церков і монастирів УГКЦ

Ліквідація Греко-католицької церкви в Західній Україні на так званому Львівському соборі, в березні 1946 року, не заспокоїла більшовицьку владу. Відрапортувавши Москві про ліквідацію Греко-католицької церкви в УРСР, більшовицька влада взялася за повсюдне й ос-таточне викорінення тих осередків унії, що залишалися ще у ви-гляді церков і монастирів. У доповідній на ім'я Микити Хрущова, 29 вересня 1949 року уповноважений Ради в справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР по УРСР П.Вільховий ще раз по-ставив це питання [80, с.109]. На початку грудня 1949р. ж року він побував на прийомі в заступника Голови Ради Міністрів УРСР Леоніда Корнійця, де «були розглянуті пропозиції про ліквідацію всіх греко-католицьких церков і мо-настирів». Особиста вказівка Корнійця Вільховому звучала тоді так: «Тепер ставте питання про ліквідацію кожної церкви, кожного монастиря окремо». Останній не-гайно підготував свої пропозиції щодо закриття трьох греко-католицьких монастирів на території Львівської області, і Корнієць 9 грудня 1949 року розпорядився послати голові Львівського обл-виконкому Стефанику вказівки «для вжиття заходів» [60, с. 49].

На початок 50-х років ХХ ст. із 2913 парафій, які існували на території Львівської, Станіславської та Перемишльської єпархій, насильно підпорядковано РПЦ або зліквідовано 2672. Із 4488 церков