Паралельно з роботою по реєстрації церков і православних священиків, велася й відповідна «культурно-атеїстична» робота. Зо-крема, за вказівкою РМ СРСР від 14 листопада 1946 р., почалася кампанія по перевірці релігійної літератури, яка зберігалася при церквах та монастирях, на предмет виявлення антирадянських та націоналістичних за змістом видань. Перевіряючі залишали тільки богослужебні книги, а вся «ворожа» література забиралась і або передавалась в спецфонди МДБ та до обласних архівів, або просто знищувалась. Так, у Станіславській області на квітень1947р. було перевірено 97 культових приміщень і вилучено 254 примірники «шкідливої літератури». На січень 1948 р. в області було 30 незадіяних культових спо-руд, в тому числі церкви і монастирі ГКЦ Станіславської єпархії. Але вони були закриті тимчасово через те, що або гро-мада, або священики ще не перейшли на той час в православну віру і по мірі «переходу» – відкривалися [33, с. 41].

За активною участю правоохоронних органів більшість греко-католицьких парафій перетворено в право-славні. Зокрема, 1946 р. православними стали 1685 храмів, у 1947 р. – 222, 1948 р. – 56, 1949 р. – 327; в 230 «невозз'єднаних храмах церковну службу припинено». Це дало підстави архієпископу Львівському та Тернопільському Макарію зухвало стверджувати: «Духовенство західних областей користується кожною нагодою для того, щоб церковно-канонічно оформити своє возз'єднання з Руською Православною церквою. І цей процес практичної реалізації постанови Львівського собору відбувається з великим успіхом [70, с. 213 ].

Широкомасштабними силовими і пропагандистськими акціями вдалося навернути до православ’я 1124 священників і передати РПЦ близько 2500 церков Західної України. Як свідчить довідка уповноваженого в справах релігійних культів при Раді міністрів СРСР по УРСР П. Віль-хового від 6 жовтня 1949 р., у західних областях закрито всі існуючі греко-католицькі храми, зокрема у Дрогобицькій – 658, Станіславівській – 567, Львівській – 522, Тернопільській – 539, Чернівецькій – 2, Волинській – 2, а також більшість мо-настирів. А втім, лише третина священиків перейшли на православ'я, 15% врятувалися втечею або еміграцією, половина усунених від служби були репресовані або перейшли в церковне підпілля [65, с.236] . «Українську церкву загнано в катакомби. Скриті священики ночами хрестять дітей, вінчають молодих супругів та уділюють хорим Найсвятіші Тайни, а померлому кладуть на домовину груду землі, що над нею в укритті відправляє священик похоронний обряд. Католицька Єрархія, що діє в катакомбах, застосувала всі досвіди і практику первісної Християнської церкви під час поганських переслідувань [6, арк.46].

За цих умов парафіяни здебільшого зберігали в душі вірність вірі своїх батьків, тому нерідко визнавали лише своїх колишніх парохів і бойкотували православних священиків. Внаслідок цього, наприклад, лише в Жовкві на Львівщині у 1946-1949 рр. змінилися вісім священиків. У Станіславській області в 1949 р. на 605 церков було лише 276 священиків. За наступних чотири роки ситуація не покращилася: в 1953 р. на 614 діючих церков налічувалося лише 240 священиків. Брак священиків РПЦ покривала за рахунок нашвидкоруч влаштованих 3-6-місячних курсів, після яких священниками ставали навіть представники НКВС [19, арк.6]. Тому і не дивно, що їх випускники виявляли диво-вижну некомпетентність у релігійних питаннях, до того ж нерідко відзначалися не найкращими моральними якостями.

Поширеним явищем стала відправа православними священиками, на вимоги парафіян, служби за греко-католицьким обрядом. Це була одна з форм спротиву радянській владі і РПЦ. У цьому зв'язку в 1950 р. Московський патріархат розгорнув заходи щодо ліквідації залишків «уніатства» в церковній практиці. Львівський архиєпископ Макарій і Дрогобицький єпископ Михаїл розпорядилися звільнити «нарешті церковні служби і самі церкви від латинських нововведень, що суперечать догмам і духу нашої материнської церкви. Але ще в 1952р., тобто через шість років після навернення церков на православ'я, у повідомленнях до Києва наголошувалося, що служба у православних церквах Галичини проходить без змін, як за старих часів [90].

Для послаблення сили і впливу греко-католицької церкви і духівництва краю на місцеве населення, вже з початку 1950-х років значно активізувалась кампанія по ліквідації храмів Греко-католицької церкви. Так, постановою Ради у справах релігійних культів від 1948 р. передбачалося: «передати костел в м. Станіславові по вул. Шевченка під клуб», а «дзвіницю при костелі в м. Станіславові по вул. Урицького 8 – розібрати [9, арк. 2].

З метою усунення від пастирської діяльності неблагонадійних священиків, за наказом Ради в справах РПЦ при РМ СРСР, Московський патріарх видав 18 березня 1961р. розпорядження, яким зобов’язав єпархіальні управління західних областей України використовувати нові «Укази про призначення». В результаті цих змін, із 612 церков, де до 1 липня регулярно відправлялася релігійна служба, в 212 церквах з 1 липня відправа релігійної служби припинялася [9, арк.1]. Зазначимо, що з тих 212 знятих із реєстрації церков лише 16 до кінця року були «освоєні», зокрема: 3 – розібрані як аварійні, 3 – використовувалися під складські приміщення, 2 – пристосовані під школи, 2 – під спортзали, 4 – під сільські клуби, 1 – під районний будинок культури, 1 – під філіал