Спочатку почали «уплотнять» ченців-василіян. Зокрема, 27 березня 1946 р. монахів з Погоні переселили в Гошівський монастир, а приміщення й монастирську землю відда-ли військовій частині Тисменицького НКДБ [8, арк.17]. Тоді ж були переселені й отці-редемптористи (8 чол.) в монастир такого ж чину, шо знаходився в селі Голоскові Львівської області.

Станом на 25 червня 1946 року в області ще залишались діючими монастирі: у Ста-ніславі – сестер-служебниць «Пресвятої Непорочної Діви Марії», сестер милосердя «Св. Вікентія», сестер-василіянок; у с. Підмихайлівцях-сестер-василіянок; у Войни-лові - «Св. Йосафата»; у Гошеві – «Пресвятої Родини» та отців-василіян; у Дорі – отців-студитів [12, арк.112].

У відповідності до постанови РМ СРСР від 29 травня 1946 р. всі греко-католицькі монастирі вважалися православними. Але уповноважений в справах РПЦ по Станіславській області запитував у листі голову Ради в справах РПЦ при РМ СРСР по Ук-раїнській РСР П. Ходченка, як він може реєструвати греко-католицьких ченців і чер-ниць «православними», якщо всі 163 «монашествующие» категорично відмовлялися «приймати православну віру і залишалися уніатами» [67, с. 379].

П. Ходченко у листі від 20 липня 1946 р. наказував уповноваженому, що «до каноніч-ного оформлення монахів уніатських монастирів Вам не слід займатися справами цих монахів», а «місіонерську роботу повинно проводити православне духовенство». Але православне духовенство на чолі з єпископом «канонічним оформленням монахів» у православну віру не займалося, а тому цю роботу виконував уповноважений в справах релігійних культів по Станіславській області Костюков разом з місцевими радянсько-партійними органами та райвідділами НКДБ. Зокрема, влітку 1946 р. розпочалася кампанія з переселення сестер-василіянок зі Станіслава, оскільки на їхнє приміщення претендувало управління освіти, що маю намір розмістити в ньому навчальні класи та гуртожиток для учнів педучилища [13, арк.37]. 12 листопада 1947 р. було призначено переселення, яке несподівано закінчилося «добровільною» самоліквідацією монастиря. Як писав згодом уповноважений, «в час збирання для переселення монастирського майна і продуктів харчування, декілька жінок-монахинь, скинувши із себе монарший одяг і забравши свої речі пішли до своїх домів, заявивши, що «не бажають більше бути в монастирі, а будуть жити і працювати вдома». А 28 березня 1948 р. облвиконком прийняв рішення про передачу монастирського приміщення у власність педучилища, в якому, зокрема, говорилося, що «враховуючи те, що саме приміщення не являє собою історичної цінності, Виконком Облради депутатів трудящих не заперечує, щоб зняти хрести, які знаходяться на даху вказаної будівлі», однак, застерігали дирекцію, що «цю роботу треба проводити таким чином, щоб не зачепити релігійних почуттів оточуючого віруючого населення» [49, с. 45 ]. Тобто «вночі», як було знищено більшість хрестів, капличок, церков. Отже, коли закривали монастир, то про «почуття віруючих» не думали.

Що стосується ліквідації уніатських монастирів на території Станіславської області, то Вільховий вносив пропозицію в 1947 р. насамперед закрити Гошівський, не чекаючи збору матеріалів по всіх інших, оскільки, мовляв, той перетворився «по суті, в керівне угруповання реакційних і націоналістичних елементів». Однак, Гошівський монастир з певних об'єктивних і суб'єктивних причин не вдалося закрити не лише до кінця 1947 р., але й впродовж наступних двох років. До монастиря постійно приходило багато віруючих, а особливо на великі релігійні свята та у відпустні дні. І тільки у вересні 1949 р. уповноважений Ради в справах релігійних культів в УРСР Вільховий знову нагадує уповноваженому в області про те, що греко-католицька церква вже давно «об'єднана», а в області й досі продовжують діяти греко-католицькі монастирі. Крім того, підтримував рішення уповноваженого про заборону бо-гослужінь у неділю й свята в монастирській церкві, оскільки на ці «співочі служби» збиралося чимало народу з навколишніх сіл та інших районів [85, с. 2].

Невдовзі, Вільховий пропону-вав Корнійцю просити Раду Міністрів СРСР дати санкцію на ліквідацію монастиря в першій половині 1950 року. Арешти відбулися 26-27 березня, про що свідчить лист уповноваженого від 15 квітня 1950 р., в якому він, зокрема, пише, що «26-27 березня 1950 року органами державної безпеки було заарештовано і вивезено весь склад монастиря – як священиків-монахів, так і монахів згаданого монастиря. Таким чином, чоловічий монастир Греко-католицької церкви ордену «Василія Великого», в с. Гошів, Болехівського району, припинив своє існування 27 березня 1950 року». Хворі й перестарілі монахи, які не мали близьких родичів, були відправлені в будинки для перестарілих. Серед арештованих монахів були: Грень Михайло Михайлович (Макарій, 1908 р. н.), Повх Іван Іванович (Маріян, 1868), Янтух Йосип Миколайович (Ігнатій, 1918), Шабан Микола Миколайович (Маріян, 1910), Розкип Петро Степанович (Павло, 1909), Городицький Богдан Іванович (Іоан, 1901) [20, с.14].

Закриття монастиря, за словами уповноваженого, «відбулося спокійно і майже незамітно», а Великдень, який наступив через кілька днів, теж пройшов «без будь-яких ексцесів і випадів на грунті релігійного фанатизму». Як свідчить доповідна секретаря Станіславського обкому Ми-хайла Слоня на адресу секретаря ЦК КП(б)У Леоніда Мельнико-ва від 24 червня 1950 року, план щодо ліквідації Гошівського мо-настиря було повністю виконано шляхом арештів його керівно-го складу. А одночасно із закриттям Гошівського чоловічого мо-настиря управлінням МДБ області було проведено операцію по виселенню за антирадянську діяльність монахинь Гошівського жіночого монастиря [51, с.34].

Більшовицька влада продовжувала жорстоко переслідувати не тільки тих, хто залишався