Перш за все польський уряд запропонував обмежитися призначенням довірених осіб в справах, або підтримувати дипломатичні відносини через дипломатів, акредитованих в Литві. Зрозуміло, що Москву не влаштовувало подібне рішення чітко обумовленого в договорі питання. 19 і 25 травня 1921 р. РРФСР звернулось до Польщі з пропозицією реалізувати статтю 24 Ризького договору і дозволити Л.М. Карахану на початку червня приїхати в Варшаву. 4 червня Польща відповіла, що прийме радянського представника тоді, коли польський дипломат приїде в Москву. Хоча Т.Філіпович був призначеним польським послом в Москві, ще 1 липня, до місця служби він прибув лише 4 серпня. Перед цим в Варшаву приїхав Карахан. З УССР дипломатичні відносини були встановленні лише 6 жовтня 1921 р. , коли польські дипломати прибули в Харків, а українські – в Варшаву [22,с.178].

Важливим питанням двохсторонніх відносин була проблема репатріації військовополонених і цивільних осіб (стаття 9) “…Дві сторони зобов’язуються доглядати могили військовополонених, а також могили солдат, офіцерів і інших військовослужбовців, які загинули в боях і поховані на їх території. Також, за згодою місцевої влади, встановлювати пам’ятники на могилах, дозволяти ексгумацію і вивозити на батьківщину… ” [1,с.219].

Для її вирішення було створено дві радянсько-польські комісії, і вже в березні 1921 р. почалась репатріація військовополонених. Вона затягнулася до осені 1923 р. [16, с.98].

Це сприяло підготовці збройних угрупувань і агентів розвідки на території України, Білорусі, Росії з числа військовополонених із польських лагерів[21,с.51].

Найболючішою для двох сторін стала ратифікація статті 5 Ризького договору, яка проголошувала що: ”…дві сторони зобов’язуються не створювати і не підтримувати організації, які мають на меті збройну боротьбу з другою стороною, або зазіхати на її територіальну цілісність. Вони зобов’язуються не дозволяти перебування на своїй території таких організацій, їх офіційних представників і інших органів. Заборонити вербування, так само як і ввозити на територію і перевозити через свою територію збройні сили,а також зброю,бойові припаси, амуніції всякого роду воєнних матеріалів, призначених для цих організацій ” [1,с.214].

Використовуючи петлюрівців і руських білогвардійців, а також погіршення внутрішнього становища радянських республік у зв’язку з голодом виникла надія, що влада більшовиків впаде. В цей момент Антанта вирішила прискорити події. 3 вересня 1921 р. Франція запропонувала Польщі направити РРФСР ультиматум, у випадку відхилення якого потрібно було розпочати військові дії. 5 вересня Польща закрила східні кордони, стягнувши туди сили жандармерії. З своєї сторони Москва вимагала від Варшави припинити допомогу білогвардійцям. 14 вересня Польща направила РРФСР вербальну ноту з вказівкою на невиконання Ризького договору. Від Москви вимагалося до 1 жовтня звільнити і доставити до кордону всіх польських заручників і полонених; передати Польщі золото і дорогоцінності, передбаченні їй договором і негайно почати роботу реевакуації і спеціально змішаної комісії. В іншому випадку Варшава погрожувала розривом дипломатичних відносин. 17 вересня Москва заявила про згоду до 1 жовтня внести перший внесок золота і приступити до роботи реевакуаційної комісії у тому випадку, якщо Польща до цього часу депортує і покарає винних у диверсіях на радянській території. На наступний день радянській стороні було передане підтвердження вище названих вимог і повідомляли про готовність Польщі повідомити про заходи, які застосовувались проти переходу кордону небажаним людям [16,с.186].

В Москві боялися виникнення війни, тому СРСР своїм наказом № 145 від 21 вересня 1921 р., вирішив, що через ситуацію, яка склалася у зв’язку з польським ультиматумом потрібно тримати армію напоготові. Це зупинило демобілізацію червоноармійців з частин, які базувалися на радянсько-польському кордоні [18,с.188].

Бажаючи уникнути наростаючої конфронтації, РРФСР 22 вересня запропонувала Польщі конкретну програму нормалізації відносин на основі виконання Ризького договору. Радянська сторона знову наполягала на депортації з Польщі осіб, причетних до набігів на радянську територію. Строк виконання цих вимог було продовжено до 5 жовтня. А вже 26 вересня 1921 р. Польща заявила про готовність обговорити радянську пропозицію. Як наслідок переговорів 7 жовтня було підписано радянсько-польський протокол про врегулювання взаємних претензій [18,с.24].

З цієї причини другий відділ польського Генштабу, який займався пошуками і розподілом матеріальної допомоги серед українців-емігрантів. В його обов’язок входило і захист їх прав. Тоді ж 2-й відділ вирішив тимчасово ліквідувати правління УНР. Вислати Петлюру з Польщі, щоб він вернувся туди інкогніто. Розвід групу Тютюника і Гуляй-Гулянко було вирішено залишити в країні з цілю проведення диверсій [23,с.57].

З 8 жовтня повинна була почати свою роботу спеціальна комісія, до 20 жовтня передасть перший внесок за залізно дорожнє майно. Радянський уряд негайно приступив до виконання своїх зобов’язань. 1 листопада Польщі було передано перший внесок еквівалента у вигляді золота і дорогоцінностей. 10 березня було передано другий внесок, а 6 грудня 1921 р. було відправлено перший ешалот з майном королівських замків Варшави і інші культурні цінності. На протязі 1922 – 1924 рр. в основному було виконано реевакуацію в Польщу промислового обладнання. Повернуті музейні експонати, архіви, книги і інші культурні цінності, які належали польському народові. Трохи затримувалося виплата еквівалента за залишені в складі фондів Петербурзької публічної бібліотеки (сьогодні Бібліотека Салтикова-Щедріна). Частина книжкових зібрань і колекції рукописів відповідно за статтею 11. Не була остаточно завершена виплата по стаття 14-17 договору [21,с.24].

Польща намагалася створити блокаду комуністичному Радянському