Польща намагалась активізувати зближення з Прибалтійськими країнами, використовуючи для цього економічні питання, які обговорювалось на конференціях в березні та липні 1923 р. Але виявилося, що Прибалтійські держави значно більше зацікавленні в реальному вирішенні економічних проблем регіону, а не в антирадянських випадках. Більше того, Естонія запрошувала запрошувати на такі конференції СРСР, що викликало різку негативну реакцію Польщі, яка намагалась впливати на політику Прибалтійських країн що до відносин з Москвою. Зрозуміло, що СРСР всіляко намагався нормалізувати свої відносини з Прибалтикою. 13 грудня 1923 р. Польща заявила, що визнає СРСР і готова підтримувати з її керівництвом дипломатичні відносини. Москва дозволила Варшаві відкрити генеральне консульство в Харкові і Москві [16, с.29].

У грудні 1923 р. в Польщі сформовано уряд В. Грабського, який продовжував політику на подальше зміцнення польського панування на західноукраїнських землях. Антиукраїнський наступ польського уряду розгорнувся на всіх ділянках суспільно-політичного, економічного та культурного життя [26, с. 170].

В цьому році Польща домоглася від країн Антанти офіційного приєднання до неї Східної Галичини. Протести радянського уряду були лише формальними. Крім того, Радянська Росія всіляко обмежувала спроби уряду УСРР поглибити відносини з Польщею, особливо у процесі реалізації умов Ризького договору. Втягування УСРР в орбіту зовнішньополітичного впливу Радянської Росії, втрату суверенітету зафіксовані ноти уряду УСРР від 16 червня 1923 р. та наркому закордонних справ СРСР від 21 липня цього ж року про передачу всіх повноважень у веденні зовнішньої політики союзному урядові.[4,с.100]

В 1923 – 1925 рр. на радянсько-польському кордоні мала місце нові інциденти з бойовими угрупуваннями, які діяли під керівництвом УНР, з території Польщі. Через це СРСР припинило відправлення в Польщу золота і дорогоцінностей. 18 липня Варшава вимагала відновити передачу цінностей, але Москва в свою чергу запропонувала їй виплатити збитки пов’язані з набігами.[23,с.207-209]

В той час продовжувались радянсько-польські переговори про вирішення фінансових питань Ризького договору. Польська сторона висловлювала претензії на 75 млн. рублів за евакуйовані матеріальні цінності в 1915 р., справді значна частина польських вимог не була належним способом документована. Тим неменше радянська сторона, заінтересована в збереженні нормальних відносин, нерідко йшла на поступки, що не мішало Польщі використати все це в антирадянській агітації.[21,с.29]

В 1924 р. різко розширились національно-визвольні рухи в західноукраїнських і західнобілоруських землях у відповідь на посилення національного і соціального гніту на східних окраїнах Польщі. По мирному договору Польща та СРСР зобов’язалася надавати українському і білоруському населенню “всі права, забезпечуючи вільний розвиток культури, мови і виконання релігійних обрядів ”.[1,с.111]

Практика реалізації статті 7 Ризького договору засвідчила, що СРСР і Польща використовували приблизно однакові методи стосовно своїх національних меншин.

За Ризьким договором Польща окупувала 125,7 тис. кв. км. Західноукраїнських земель із населенням 10,2 млн. чоловік. Усі провідні кола Польщі не визнавали прав українців на автономію Західної України і різнилися між собою тільки щодо методів боротьби проти українського населення, але не щодо ворожого ставлення до нього. Із самого початку зобов’язання, які виникли з статті 7 Ризького договору, польський уряд майже не виконував. Необхідно зазначити й те, що на політику Польщі щодо українців певним чином впливав фактор її стосунків з Радянським Союзом, оскільки Україна лише в окремих епізодах розцінювалась Варшавою як рівноправний партнер. Існуючий постійний страх перед більшовицькою Москвою, побоювання за цілісність кордонів змушувало польський уряд вносити корективи у політику на західноукраїнських землях. [4,с.20]

Як ми бачимо, процес нормалізації польсько-радянських відносин після підписання і ратифікації Ризького договору наштовхнулося на багато численні труднощі. Причиною, яких було недовір’я, ворожі відносини правлячих кіл Польщі до Радянських республік і той вплив, який західні держави, перш за все Франція і Англія мали на зовнішню політику Польщі. Зміни відбулись тільки в період Локарнійської конференції восени 1925 р. Польщі загрожувала небезпека на заході із сторони Німеччини, а питання її східних кордонів залишалось відкритим .[10,с.468]

Ослаблення напруженості наступило і в сфері політичних відносин. В кінці вересня 1925 р. в Варшаву прибув з офіційним візитом народний комісар закордонних справ СРСР Чечерін. Час візиту – на початку конференції в Локарно – говорило багато і вказувало перш за все на реальну можливість зближення і співпраці між Польщею і Радянським Союзом. [9,с.476]

Польсько-радянське зближення відбулося на початку 1926 р. це не тільки зміни політичного курсу Польщі у відносинах з СРСР, але і створила нове співвідношення сил на політичній арені в Європі. В Москві уважно слідкували за антирадянськими діями в Європі і Азії. Договір, підписаний в Локарно, був направлений не тільки проти інтересів Польщі і Чехословакії, але і проти Радянського союзу.[10,с.406]

З приходом на короткий час блоку в травні 1923 р., діяльність в напрямку реалізації ідей прометеїзму ненадовго призупинилось. Прем’єр-міністр В.Вітос заявив про необхідність дотримуватись положень Ризького договору в повному обсязі. Але секретна діяльність другого відділу польського Генштабу продовжувалась. З великою силою розгорнулась після Травневого перевороту 1926 р. Ю. Пілсудського і приходу його до влади. [17,с.58]

Отже, основним завданням в період з 1921 р. по 1926 р. була реалізація мирного договору, який передбачав встановлення дипломатичних відносин між двома державами. Як виявилося реалізувати його було не так просто, через постійні