Розділ 2. Радянсько-польські відносини в період “санації” (1926 -1934 рр.)

В 1926 р. Польщі відбувся державний переворот, в наслідок якого до влади прийшов санаційний режим Ю. Пілсудського. Його політика була направлена на оздоровлення економіки та політики Польщі.

Ще до того як Ю. Пілсудський прийшов до влади, між керівниками СРСР та Польщі відбулися переговори про підписання пакту про ненапад. Проект складався з чотирьох статей в яких йшлося зокрема про взаємну відмову від агресивних дій і збереження нейтралітету у випадку нападу третьої держави на одну із країн, що підписали пакт. Сторони домовились не брати участі в конференціях політичного і економічного характеру, які спрямовувались проти однієї із держав. Одночасно гарантувалось вирішення проблемних питань в рамках змішаних комісій із представників обох держав. Також радянським послом Войковим було запропоновано, щоб переговори проходили в Москві[8,с.390].

Це сприяло тому, що на пост польського посла в Москві було призначено С. Патек. Він був тісно пов'язаний з Ю. Пілсудським, і вважався фахівцем з питань, що стосувалися СРСР. Крім того С. Патек був знайомий із багатьма партійними і державними діячами СРСР, що сприяло його популярності в партійних кругах. В Москву польський посол повинен був приїхати в січні 1927 р. і одразу приступити до вирішення проблем які стосувалися пакту про ненапад.[23,с.115]

Воєнний переворот в Польщі в травні 1926 року і прихід до влади старого противника і переможця в війні 1920 р. Ю. Пілсудського зродили надії на зміну політики в українському питанню. Однак пілсудчики, обіцяючи докорінно перебудову засад національної політики, на практиці обмежилися лише певними її корективами, які зводилися до розширення можливості культурної і господарської діяльності українців у Польщі. Слід підкреслити, що на такі наслідки політика пілсудчиків вплинула також загально націоналістична налаштованість польської громадськості.

Політика санації після 1926 р. поширила диференціацію українського політичного життя в якому активізувалися радикальні націоналістичні тенденції [26 с.159]. Пілсудського було відповідно,сприйнято як посилення реальної загрози з сторони Польщі [27,с.40].

Загострення відносин між державами відбулося у зв’язку з убивством у червні 1927 р. російським емігрантом Б. Ковердою на Варшавському вокзалі посла СРСР у Польщі. А. Войкова. Побоюючись дальшого ускладнення відносин з СРСР, польський уряд вжив заходів щодо недопущення з ними конфлікту. І тому вже в вересні 1927 р. були відновлені переговори, щодо підписання двостороннього пакту [13,с.143].

За документами НКЗС(Народний Комісаріат Закордонних Справ ), при оцінці міжнародного положення, країни вважали реальною загрозою воєнного нападу з боку Польщі. Такий підхід проглядався в документах повноваженого представництва в Варшаві і в матеріалах центру. Так про загрозу нападу із сторони Польщі вказуються , наприклад, в записках члена НКЗС СРСР С. І. Аралова на ім’я Сталіна. Вповноважений представник Радянського Союзу в Польщі Д. В. Богомолов в своєму листі НКЗС СРСР від 12 червня 1928 р. прямо написав про можливість нападу Польщі восени 1928 р. або в 1929 р. [2,с.210].

У своїх відносинах з Польщею Москва активно використовувала КПЗУ, яка стала рупором радянофільства та провідником більшовицьких ідей на західноукраїнських землях. Фінансований із Москви ЦККПЗУ розробив навіть “Мобілізаційний план про підпільну роботу на випадок виникнення війни проти Радянського Союзу ”. Він передбачав організацію партизанського руху на території Польщі, диверсій на транспортних комунікаціях, ведення антипольської пропаганди. КПЗУ обіцяла Комітерну захищати СРСР, повалити “фашистську диктатуру” у Польщі, шляхом революційної боротьби возз’єднати Західну Україну з УРСР. Польський уряд був змушений зважати на очевидний дуалізм радянської зовнішньої політики, який і без того ускладнював стосунки між двома державами.

9 лютого 1929 р. в Москві представники Естонії, Латвії, Польщі, Ромунії, Радянського Союзу підписали протокол. У відповідності з положеннями протоколу, підписавші зобов’язувалися ввести в дію пакт про відмову від війни як засобу національної політики, підписаного в Парижі 27 серпня 1928 р. [26,с.110].

Немає сумніву, що підписання Московського протоколу сприяло послабленню напружених стосунків між Москвою і Варшавою. Економічна криза, яка охопила капіталістичні країни в 1929 р., і ряд міжнародних подій мали стриманий вплив на радянсько-польські відносини [10,с.330].

Навіть в атмосфері наростання воєнного психозу директива вповноваженого представництва зберегла відому стриманість. Б. С. Стомоняков в листі довіреному представнику Д. В. Богомолову від 22 липня 1929 р. підкреслював наступне:

“ Ми піддали сьогодні, разом з працівниками Відділу Прибалтики і Польщі, перегляд нашої тактики по відношенню до Польщі у зв’язку із змінами у співвідношенні сил, які принесли події минулих місяців і особливо напад англійських консерваторів. І прийшли при цьому до висновку, що, залишаючи в повній силі основну місію викриття елементів агресивності і авантюризму в польській політиці у відносинах з СРСР, ми повинні із однієї сторони вести стриманішу політику, а з другої – скоротити розміри нашого реагування на факти внутрішньої і зовнішньої політики Польщі ” [2,с.180].

В жовтні 1930 р. радянські представники в Варшаві В.А. Антонов – Овсієнко в розмові з міністром закордонних справ Зеленським висунув пропозицію продовжити переговори, щодо пакту про ненапад і підписання торгового договору.

Зеленський, отримавши згоду Ю. Пілсудського, підготував проект пакту, в якому головний акцент був зроблений на конвенції. В проекті йшлося також про можливість приєднання до пакту Румунії і Прибалтійських держав [23,с.220].

Згода Польщі на відновлення переговорів з Радянським Союзом співпала з зміною векторів зовнішньої політики Франції. В квітні 1937 р. почались франко-радянські переговори про