Запоріжська Січ

Байда-Вишневецький заклав першу козацьку фортецю — «січ», на Дніпровому острові — Хортиці. Острів був невеликий, але високо піднятий понад Дніпрове плесо, з обривистими берегами й тому легкий до оборони. Природну оборонність острівця скріпили козаки ровом і валом з частоколом, настороженим гарматами. До фортеці провадив тільки один широкий проїзд, забезпечений баштами й зводженим мостом. Попри вали й частоколи тяглися куріні, тобто казарми січової залоги. Як усе в Січі, куріні були деревляні, криті очеретом, або шкурами. Посередині фортеці був майдан, що на ньому відбувалися зібрання й наради населення козачої республіки.

По смерти Вишневецького козаки переселилися на острів Томаків-ку, відтіля на острів Базавлук над Чортомликом, а потім на Микитин Ріг. Проте, як виглядала Січ на о. Томаківці, оповів нам польський письменник Бартощ Папроцький, що описав козацькі пригоди Самійла Зборовського. Про Січ на о.Базавлуці залишив нам звідомлення посол німецького цісаря Рудольфа II до козаків — Еріх Лясота.

Лясота добився на Січ дня 9 червня 1594 р. Козаки привітали цісарського посла гарматніми сальвами. Не заставши в Січі отамана Богдана Мікошинського, що з 1500 козаками, на 50 чайках, виправився в похід, Лясота мусів прожити в козачому курені кілька тижнів (відїхав з Січі дня 9 липня) й мав нагоду добре приглянутися до січового життя, звичаїв та обичаїв.

Січ на базавлуцькому острові була осередком усеї низової, добре вже тоді зорганізованої козаччини. Приказів січової старшини слухало не тільки козацтво, тобто дієва армія того часу, але й людність, що «сиділа по містах і селах, а признавалася до запорожців». Сила козаччини, по обчисленням Лясоти, обіймала біля трьох тисяч війська на Дніпровому Низу, а кілька тисяч готових на кожен поклик, жило кругом по селах, та хуторах.

В час гостювання Лясоти на Січі, повнило вартову службу по засіках на татарській переправі 400 козаків, а решта, що не пішла в похід, відпочивала на Січі та по ріжних пунктах Низу. В листі до цісаря Рудольфа козацька старшина нараховувала 6.000 «вибраних людей, бувалих козаків», здатних до далекого походу, не вчисляючи сюди козаків-хліборобів «по пограничних краях», що, в разі потреби, кидали плуг і хапали за шаблю. Поза тим шниряли по Низу ватаги незорганізованих козаків-добичників, що їх січове брацтво, «не знало й знати не хотіло».

Організація й виряд січового товариства подобалися Лясоті так само, як і січова гостинність. Коли він вїздив до Січі й виїздив з неї січовики били з гармат, а крім цього грала добра військова музика. На спомин подарували січовики Лясоті шубу з куниць і шапку з чорних лисиць.

Низове військо ділилося на полки по 500 мушкетів, а полки на сотні й десятки. Порядку в війську пильнували гетьманські штабовці-осавули.

Списки виплат козакам за похід на Московщину вичисляють — гетьмана, обозного писаря, чотирьох полковників, вісьмох осаулів, 20 сотників, 152 десятників, 16 прапорників, сурмачів, довбушів, трубачів, 1799 рядовиків («чорних пахолків»), 12 пушкарів і 20 фірманів — усього 2032 осіб. На ділі в т. зв. «ливонській» війні приймало участь до 4000 козаків, при чому чисельний стан полків росте разом з козаччиною. В т. з. «хотинській потребі» було вже 14 козацьких полків, а в кожному по 1600—4000 козаків.

Козаки, в своїх листах і грамотах титулують себе «військом запоріжським» або «лицарством війська запоріжського». Метою поставили собі вони боротьбу з «невірними» й для цього радо підпомагали всіх оборонців «хреста святого». Будучи в котрогось з них на службі, вони, з чемности звали себе його «нижайшими слугами», але це нівчому не торкалося їхнього почуття самостійности й незалежности. Коли, приміром, у 1620 р. польська влада старалася припинити протитурецькі походи козаків, вони відрубали королеві по козацьки: «Знаємо, що король помирився з турецьким цісарем, але ми — ні!»

Всю козацьку організацію звали козаки «товариством», деколи «брацтвом», поміж собою титулувалися «товаришами» тоді, коли поляки, будучи з козаками в дружніх взаєминах, титулували їх «молодцями», або «панами молодцями».

Козацька старшина була виборна. Начальний вожд звався «гетьманом», деколи, по скромности «старшим». Тільки він, силою свого виборного авторітету порядкував козацькими справами й приказував у походах. Наставників, що їх, час до часу, пробувала накинути козакам польська влада, вони нехтували, в найкращому разі признавали посередниками поміж січовим товариством і польським урядом. Виборність і широкий демократизм козацького устрою висловлює назверх титулятура козацьких гетьманів. Вони підписують листи й грамоти не від свого тільки імени, але й від усього товариства, мовляв «гетьман, полковники, сотники і все лицарство війська запоріжського». Козацька рада, подібна до старо-українського віча, була найвищою інстанцією й останньою апеляцією для всіх важних справ і питань. Вона вибірала собі старшину, або її скидала» вона заправляла козацьким господарством й вела козацьку політику.

Багато цікавого про козацький побут довідуємося з книжки польського письменника Папроцького, надрукованої в 1599 р.:

«Є кілька широких місць, або островів на ріці Дніпрі, більш уже в татарських, аніж подільських сторонах. Туди, сливе за нашої памяти почали їздити люде лицарські, аби пробувати щастя з татарами-поганцями. Там вони найшли собі захист і що далі то більше їх туди зїздилося. Перше, як їх було кілька сот, то здавалося багато, тепер уже їх кілька тисяч найдеться. Багато бездоганних, але небагатих молодиків з панят на Руси, Поділлі й Польщі, їздить туди, щоби привчитися до лицарського діла, бо між ними можна добре