Доба культурно-національного Відродження (ХІХ – початок ХХ ст.)

Ліквідація гетьманства (1764), зруйнування Запорізької Січі (1775), поділ українських земель на губернії, юридичне оформлення на Лівобережжі та Слобожанщині кріпосного права (1783), скасування чинності магдебурзького права (1783), скасування чинності магдебурзького права (1831) та Литовського статуту (1840) на Правобережжі поклали край виборності урядовців, неросійському судочинству, а отже, і всякій автономії України, яка фактично стала безправною колонією Російської імперії. Західноукраїнські землі у складі Австрійської держави також перебували на колоніальному становищі.

І все ж соціально-економічні зміни, які відбувалися в ХІХ ст., стимулювали культурний процес на українських землях, звичайно, з певними особливостями. Справа в тому, що індустріалізація та урбанізація тоді ще мало торкнулись українців: лише трохи більше п’яти відсотків їх проживало на кінець ХІХ ст. у містах, більшість і далі залишалася зв’язаною з сільським господарством. Мало українців було і серед інтелігенції: 16 відсотків юристів, 25 – учителів, менше 10 – письменників та митців. У промисловості та торгівлі значну роль відігравали росіяни та євреї. Міські наймані робітники у більшості своїй були відчужені від національної культури аж до Лютневої революції 1917 р., чому сприяли умови їхнього життя: абсолютна економічна залежність, відсутність політичних прав, брак шкіл та книг українською мовою, що в інтернаціональному середовищі заводів і фабрик руйнувало мову і національний менталітет. Оберігало національну культуру село. Звідси черпали дослідники свої відомості про українські звичаї, традиції, обряди; тут заховувались безцінні для нашої літератури скарби – пісні, думи, легенди, казки. Однак нові відносини, які формувалися в суспільстві, поступово руйнували патріархальний устрій села, його побут, звичаї, моральні засади, зовнішні впливи губили народну культуру, що стало особливо помітно на початку ХХ ст..

Колоніальний стан України, політика царського уряду, спрямована на асиміляцію українців, знищення останніх особливостей національного життя, призвели до руйнування культуротворчої еліти нації. Колишня козацька старшина, отримавши дворянські привілеї та великі маєтності, зрікалася українства, русифікувалась і з погордою дивилася на українську культуру. На Правобережжі та на західноукраїнських землях такий стан речей існував ще з ХVІІІ ст., тільки тут панівні верстви були ополячені й окатоличені.

Українська православна церква, потрапивши в залежність від уряду, теж не могла обстоювати інтереси національної культури. Перебуваючи під юрисдикцією російської патріархії, вона фактично стала помічником тих шовіністично настроєних кіл Росії, які жадали зникнення українців як нації. Оборонцем національних інтересів виступила лише греко-католицька церква, але й тут консерватизм церковних кіл позначався на культурному поступі.

Місію творення нової культури взяла на себе українська інтелігенція. Молодь із різних верств – дворян, міщан, духовенства, селян з 30-40 рр. ХІХ ст. розпочала цю подвижницьку працю. Поступово зростало коло її учасників, ширився культурно-національний рух, росли його здобутки, відбувалося українське відродження.

Становлення національної культури (1780-1830 рр.). Період зародження нової української культури характеризується виникненням посиленого інтересу до історичної минувшини рідного народу, його побуту і мистецьких здобутків. Із необхідності задоволення чисто практичного інтересу лівобережної старшини до історії своїх родів виникає широкий рух за вивчення історії козацької України. Починають збирати історичні матеріали – літописи, хроніки, грамоти та інші державні документи.

Українську літературу періоду національно-культурного відродження започаткував поемою “Енеїда” Іван Котляревський (1769-1838). Безперечно, її появі передував тривалий розвиток літератури розмовною мовою, зокрема численних бурлескних (жартівливих) поем та інтермедій другої половини ХVІІІ ст., але “Енеїда” зуміла відкрити для читача багатющу скарбницю народної мови. І.Котляревський показав, як можна на основі українського побуту та фольклору створити літературний шедевр, який пробудив інтерес до народного життя, додав оптимізму в складних умовах колоніального поневолення. Котляревському належить велика заслуга й у відродженні української драматургії. Його п’єси “Наталка Полтавка” та “Москаль-чарівник” сповнені гуманізму й любові до народу.

На кінець ХVІІІ й на початок ХІХ ст. припадає зародження українськог світського театру у формі кріпацького та аматорського. Відомою була трупа акторів-кріпаків поміщика Гавриленка, який у селі Озерках Кобиляцького повіту збудував театральний зал. Акторів поміщицького театру в селі Качанів ці на Чернігівщині знав Т.Шевченко, який під враженням про їхнє життя написав повість “Музикант”. Аматорські групи існували в Харкові, Полтаві, Ніжині, Києві, Одесі, Кременчуці та інших містах і селах. Перший постійний театр засновано у Харкові (1789); активну роль у театральному житті міста відігравав Г.Квітка-Основ’яненко. У полтавському театрі режисером і актором певний час був І.Котляревський. Відомий також театр в селі Кибінцях Полтавської губернії, яке належало поміщикові Трощанському, де режисером був Василь Гоголь-Яновський. Серед акторів тих часів виділяються своїм талантом Михайло Щеп кін (1788-1863) та Карпо Соленик (1811-1851). М.Щеп кін став основоположником сценічного реалізму не тільки в українському, а й у російському театральному мистецтві.

Українське архітектурне мистецтво першої половини ХІХ ст. продовжувало утверджувати свою самобутність, вириваючись із-під чужих впливів. У той час панували класичний стиль та ампір, які на території України набирали національних прикмет, зв’язаних з традицією містобудування. Серед архітекторів виділяється Андрій Меленський (1766-1833), який протягом трьох десятеліть був головним архітектором Києва, спорудив і перебудував чимало будівель, зокрема контрактові будинки, новий корпус Київської духовної академії, церкву-ротонду на Аскольдовій могилі та інші. За проектом професора Київського університету італійця Беретті збудований головний університетський корпус. На півдні України – в Одесі, Сімферополі, Миколаєві, Катеринославі працюють в основному російські архітектори. За проектом Франца Боффо споруджені тоді Потьомкінські сходи, які ведуть з одеського порту на Приморський