Головною найвизначнішою зовнішньополітичною акцією Аскольда були походи проти Візантії та договори, укладені з нею.

Щодо питання, скільки було походів і коли саме відбувалися в літературі немає певності. Традиційно прийнято вважати, що реально мав місце лише один похід, який суперечливо описаний в різних документах. У 1963р. Б.О.Рибаков на підставі уважного вивчення й порівняння джерел дійшов висновку про багатократність Аскольдових акцій проти Візантії. Не вдаючися до детального аналізу наявних свідчень, спробуємо відтворити події.

У 860р., за імператора Михайла ІІІ, Русь раптово напала на Константинополь, що закінчилось гучною перемогою Київського кагана. Джерела нічого не повідомляють про укладання в тому році договору, але якась угода була досягнута, хоча можливо не мала юридичного оформлення у вигляді писаного документа. Неважко здогадатися і про її зміст: Візантія відкупилася від небезпечного ворога контрибуцією і даниною. Головний політичний сенс походу полягав, однак, не в суто матеріальному знаку. Найголовнішим досягненням Аскольда було дипломатичне визнання Русі як великої держави і достойного контрагента Візантії. Цим походом Київська Русь ствердила свою міжнародну позицію в системі Ейкумени.

Другий похід, ймовірно, відбувся близько 863р. Грецькі джерела (Микита Пафлагонський) відзначає напад Русі на Принцеві о-ви у Мармуровому морі. Через три роки відбувся новий похід, який однак закінчився трагічно для Русі. Несподівана буря розкидала київський флот і кампанія обернулася фатально. “І був в Києві плач великий”, - констатує давній літописець під наступним 867р.

У 874р. Аскольд організував четвертий похід, який мав позитивні наслідки. До рішучої битви, правда не дійшло, оскільки імператор Василь І Македонян поспішив укласти з київським каганом мирну угоду. На цей раз договір оформлено з дотриманням усіх необхідних формальностей. Сам факт підписання угоди чітко відзначений в джерелах – як візантійських (Константин Багрянородний), так і в давньоруських (зокрема, в Київському літописі).

Успішні походи проти Візантійської імперії показали, що Русь входить до найпотужніших держав середньовічної Європи і ствердили її міжнародний авторитет.

Розділ ІІ

Джерела

Грецькі джерела. Головним джерелом, що відбило християнізацію Русі у 60-ті роки ІХ ст., є енцикліка (окружне посланіє) патріарха Фотія, який безпосередньо здійснив той акт. Звертаючись до східних церков, підпорядкованих константинопольській патріархії, Фотій писав, підкреслюючи успіхи православ’я: “Не тільки болгари навернулися до християнства, а й той народ, про якого багато і часто говориться, і який перевершує інших брутальністю і звірством, тобто так звані руси. Підкоривши сусідні народи і через надто залишавшися, вони підняли руку на Ромейську імперію. Але тепер вони перемінили еллінську й безбожну віру, якої раніше дотримувалися, на чисте християнське вчення, увійшовши до числа відданих нам друзів, хоча коротко перед тим грабували нас і виявляли нестриману зухвалість. І в них запалала така жадоба віри і ревність, що вони прийняли пастиря і з великою ретельністю виконують християнські обряди”.

Повідомлення чітке за викладом. У ньому йдеться не про поширення християнства на Русі, а про офіційне запровадження нової віри. Русь на тільки прийняла Христа; вона відмовилася від язичества (“еллінської та безбожної віри”), тобто формально стала християнською державою, хоча прилучення до нової віри її підданих затяглось на досить тривалий час.

На спеціальну увагу заслуговує згадка про пастиря, прийнятого на Русі. Мова не про випадкового проповідника, надісланого до країни, що підлягає наверненню. Йдеться про офіційну особу, відповідальних за стан релігійних справ на Русі та наділену від патріархії певними правами. Це означає, що Русь дістала власну церковну організацію – єпархію (яку – інше питання) і пастир був архієреєм новоствореної кафедри. На жаль, енцикліка не називає ранг рукопокладеного ієрарха. Як бачимо далі, відомості про цю подію є й в інших джерелах – візантійських і, особливо, вітчизняних.

Важливими є й згадки про шкоду, яку Русь перед прийняттям християнства заподіяла Візантійській імперії. Акт хрещення був безпосередньо пов’язаний з походом Русі на Царгород, тобто, з експедицією Аскольда, яка так настрахала візантійців і знайшла яскраве відображення у двох промовах Фотія, що дійшли до нас [575, c.59 сл.].

Про хрещення Русі у ІХ ст. повідомляють ще декотрі грецькі джерела, серед яких перше місце належить твору Константина Багрянородного. Правда, він писав у середині Х ст., тому достовірність цього джерела визначається характером інформації, що була в розпорядженні автора. Він був онуком Василя І Македонина, засновника македонської династії на візантійському престолі, убивці імператора Михайла ІІІ і одного з тих володарів, з якими довелося мати справу Аскольду. Перу порфірородного історика належить життєпис його діда; саме в цьому творі знаходимо свідчення, які нас цікавлять.

“І народ росів, - пише Константин, - войовничий і найбезбожніший за посередництвом щедрих дарунків золота й срібла і шовкових строїв він (імператор Василь ІІ. – М.Б.) схилив до перетрактації і. Уклавши з ним мирну угоду, переконав зробитися учасниками божественного хрещення, і влаштував так, що вони прийняли архієпископа, який дістав рукопокладення від патріарха Ігнатія. Архієпископ, прибувши в країну названого народу для згаданої справи, був зустрінутий прихильно. Володар того народу скликавши збори підданців і головуючи із старійшинами, які через