Анахронізм цих фрагментів (Фотій помер 886р. – за століття до Володимирового хрещення) давно привертав увагу дослідників, але й досі відсутні задовільні пояснення. Проблема поглиблюється тим, що поєднання імен константинопольського патріарха, що жив і діяв у ІХ ст., та київського князя кінця Х ст. маємо ще в ряді давньоруських документів – у деяких списках “Повісті минулих літ”, у Церковному статуті Володимира.

Головна помилка усіх попередніх дослідників полягала в тому, що вони відносили протографи загадкових текстів до Х або навіть ХІ ст., намагаючись з’ясувати, яким чином імена Фотія та Михайла могли потрапити в документи, присвячені Володимиру Святому. В дійсності ж проблему необхідно звести до питання, яким чином ім’я Володимира і деяких його сподвижників з’явилися в текстах ІХ ст., присвячених Фотію і Михайлу, що корінним чином змінє справу.

Перешкодою для правильного розуміння ситуації була думка, що писемність прийшла на Русь з Болгарії лише після релігійного акту 988р. і таким чином, ніякої давнішої історіографічної традиції не існувало. Новітні дослідження довели хибність цієї думки, а відкриття “Літопису Аскольда” перевело проблему в цілком практичну площину.

Прагнення якось узгодити численні свідчення запровадження християнства на Русі в середині ІХ ст. з офіційно ствердженою версією про Володимирове хрещення 988р., освяченою церковною традицією, породило цікаву концепцію, про багатоступінчастий процес християнізації нашої країни. Виклад цієї схеми знаходило в Густинському літопису, де подано хронологічну схему з п’ятьма послідовними етапами досліджуваного процесу.

Перший етап – місія апостола Андрія; другий – хрещення Болгарії і Моравії у 60-і роки ІХ ст.; третій – Аскольдове хрещення в другій половині ІХ ст.; четвертий – хрещення Ольги; п’ятий – Володимира. Наведена схема відповідає реальному розгортанню подій, хоча їх перебіг був набагато складнішим. Це схема вийшла за рамки вітчизняної історіографії, відбилася в деяких західних хроніках і як вияв зворотного впливу – у Київському Синопсису. В останньому Аскольдове хрещення представлено як третій етап, причому наводиться точна дата: 886р.

Розділ ІІІ

Історіографія проблеми

Цей факт не дуже популярний в історіографії, що звикла відносити християнізацію нашої країни до 988р. Правда, достовірність самої події не викликало сумніву і не раз заперечувалась в нашій літературі. Але її значення для розвитку Русі надто применшувалось й затушковувалось.

В старій науці твердилося, що у 60-ті роки ІХ ст. хрестилася не Русь, яку наприкінці Х ст. просвітив Володимир Великий. Тобто не Київська, а Тмутараканська. Цей погляд відстоювали або підтримували А.Л.Шлепер, Ф.К.Брун, Д.І.Іловайський, Є.Є.Голубинський, Д.І.Багалій, В.А.Пархоменко та ін.

Ця гіпотеза не підтвердилася і була відкинута радянською наукою. В енцикліці Фотія підкреслено, що у 60-ті роки ІХ ст. хрестилася саме та Русь, яка загрожувала Константинополю, тобто Аскольдова або Київська Русь. Те ж саме – у вітчизняних джерелах, в літописах Николівському, Тмутараканському, в Київському Синопсисі. Тмутараканська або Чорноморсько-Азовська Русь на становила собою визначної політичної сили, не відповідала Фотієвій характеристиці.

Тому в радянській історіографії набула поширення точка зору, яку можна назвати “становою”. Її сенс полягає в тому, що у 60-ті роки ІХ ст. хрестилася не вся Київська Русь, не народ, не держава і не країна, а лише певна частина суспільної верхівки на чолі з київським князем (Каганом). Держава ж в цілому продовжувала залишатися язичницькою, що й визначало її ідеологічний статус. Цієї концепції дотримувалися Б.Д.Греков, В.В.Мавродін, М.В.Шевченко, М.Ф.Лавров, В.Т.Пашу то, Г.Г.Митаврин та ін.

Дехто з дослідників уточнює думку щодо соціальної природи наверненої еліти. Так, В.В.Мавродін писав про хрещення “частини дружинників русів, а може й купців”. Б.Я.Рамм вважав, що поширення християнства у другій половині ІХ-Х ст. охопило насамперед, частину “Князівсько-дружинної верхівки” і, можливо частину “багатого купецтва”. Б.О.Рибаков писав про прийняття християнства “частиною руських дружин ІХ ст.”

Процес християнізації Русі був складним і тривалим. Далеко не одразу нова релігія була сприйнята народом і подолала старе, віджиле поганство. Ще у ХІІ ст. на Русі існували кутки, куди офіційно стверджена віра ще не пробила собі шлях. Проблема “довір’я”, яке нібито існувало на Русі майже до самої Батиєвої навали, потребує спеціального розгляду. Однак не підлягає, що остаточне проголошення християнства державною релігією у 988р. не одразу спричинилося до ліквідації язичеських пережитків.

Суть пропонованої нами постановки питання

зводиться до того, коли саме Русь офіційно стала християнською державою; коли вкорінилася грецька віра, набувши необхідних організаційних форм; коли нарешті була створена руська (або київська) єпархія. Наявність (навіть значної кількісно) язичеської верстви серед населення багатоетнічної країни на має принципового значення для позитивної або негативної відповіді на поставлені питання.

На думку багатьох дослідників Аскольдове хрещення передбачало хрещення всієї Русі (Брайчевський) - принаймні формальне. Одне з двох: або київський каган мав досить сили й авторитету для забезпечення нової релігії панівного становища в країні, або ж він мав зникнути з політичної арени, оскільки язичницька частина населення навряд чи погодилася б терпіти на престолі адепта грецької віри.

Важливими є роботи Татіщева. Відношення дослідників до “Татіщевських відомостей” пройшло досить цікаву еволюцію. Спочатку їх використовували без необхідної критичності, як і будь-які інші стародавні тексти. Потім виникла протилежна тенденція взагалі заперечувати джерелознавче значення цих відомостей. Зокрема, особливе роздратування викликав Іоанимівський літопис, на який В.М.ТаТіщев посилався особливо охоче і схильний був ставити його вище за Нестерівську “Повість временних літ”. У 1945р. В.В.Мавродин назвав цей літопис “класичною підробкою XVIII ст.”

Останнім часом ситуація докорінно змінилася. Дослідження повоєнного часу довели