Насамперед підкреслимо, що дата енцикліки проблематична 866-867рр. крайній термін, пізніше якого документ не міг з’явитися, тому що до написання енцикліки минув якийсь час. Патріарх уже міг судити про наслідки акт. Він підкреслює, що Русь “прийняла пастиря” (за даними Никонівського літопису, це сталося лише на другий рік після хрещення Аскольда) і ретельно виконує всі обряди (діяльність митрополита Михайла та шести підлеглих йому єпископів по наверненню народу, побудова церков та висвячення пресвітерів для них, за свідченням того ж Никонівського літопису, зайняла щонайменше три роки). Справді потрібний був досить тривалий час, аби рукопокладений архієрей встиг прибути на місце призначення, освоїтися на новому поприщі, розгорнути активну місіонерську діяльність, домогтися помітних наслідків і повідомити у Константинополь. Навіть без літописних повідомлень ясно, що кілька місяців строк надто малий для цього.

З другого боку 866р. видається менш прийнятною датою, адже тогочасний похід мав трагічні для Русі наслідки. Аскольд повинен був думати не стільки про запровадження нової віри, скільки про врятування решти розбитого бурею флота. Патріарх підкреслює, що Русь перед хрещенням грабувала Грецію і “виявляла нестримну зухвалість”, що дійсно мало місце у 860р. Навряд чи ці слова відносяться до 866р., коли руський флот практично був знищеним. Фотій дає зрозуміти, що напередодні хрещення Русь мала безумовний успіх у боротьбі проти імперії і що її дії становили чималу загрозу для Константинополя.

Ще виразніше цей мотив проглядає у Продовжувача Феофана. Тут безпосередній зв’язок хрещення з успішним походом Русі на Царгород (без бурі) зафіксовано цілком певно. По суті, це повідомлення можемо вважати за радикальне вирішення питання. Очевидно, одним з пунктів угоди, завдяки якій Русь припинила облогу столиці і повернулася до дому, було введено на Русі нові релігії. Цей пункт у викладі змісту угоди вилучено давньоруськими літописцями під час створення Володимирової легенди.

Два моменти рішуче підтверджують факт хрещення Русі саме у 860р. Перший з них – особливо Руська ера, запроваджена київськими книжниками Аскольдового часу. Реальність її обґрунтована Б.О.Рибаковим, який звернув увагу, що в літописних текстах деякі факти відраховані від 860р. Відомо щонайменше три такі реліктові позначення у хронологічних підрахунках “від Михайла царя”:: похід Аскольда 874р. у Никонівському літопису, позначений 14-м літом від Михайла; початок княжіння Олега (6389р.) – 29-м роком від Михайла (тобто від 6360-860р. за олександрійським літочисленням); нарешті великий індиктіон (6384р.) – 24-м роком Михайла. Всі ці відрахунки пов’язані з літописною статтею 6360р.: “В лъто 6360, индикта 15, наченмо Михаилу царьствовати, нача ся прозывати Русская земля. О семь бо оцвъдахом, яко при сем цесари приходима Русь на Цесаръград, яко же писашеть в льтописании Гръцком, тъмь же и отселъ почнем, и числа положим».

Сенс повідомлення розкривається цитованим уривком: мова йде не про початок врядування малозначного візантійського імператора, а про початки Русі, в розумінні – її датованої історії. Б.О.Рибаков справедливо підкреслює, що в державній біографії Михайла ІІІ 860р. нічим не позначений. Формально він став імператором 842р., регентство його матері Феодори закінчилося 856р. Одноосібне врядування почалося лише 865р. Отже, літописне твердження, ніби у 6360 (=860)р. почалося Михайлове врядування не відповідає дійсності. Та й в разі відповідності лишилося б незрозумілим, чому вступ на престол зверхника однієї держави взято за початок історії другої.

На перший погляд роз’яснення міститься в наведеному вище тексті: того року “Русь приходила на Цесар град”. Саме цю подію висуває за хронологічний репер Б.О.Рибаков. На його думку успішний похід на Візантію міг спонукати київського книжника до подібного ідеологічного ходу. “Природно, - пише Б.О.Рибаков, - що така подія приємна для національної амбіції, могла стати пунктом для відрахування років. Це стало тим необхіднішим, що віднині історія Русі тісно переплелася з історією Візантії, Болгарії, потрібно було вести точний рахунок рокам і співвідносити руські справи із справами сусідніх держав”.

Ми вважаємо таку позицію недостатньою. Б.О.Рибаков має рацію, підкреслюючи необхідність запровадження на Русі нової системи літочислення. Але ж чому початок Руської ери локалізовано саме на 860р.? Конкретний військовий похід, навіть найгучніший, навряд чи міг стати таким репером. Повинно було б бути ще щось більш визначне і унікальне. Історія середньовіччя заповнена численними походами й перемогами, але ніколи вони не розглядалися як початок нової ери. Ймовірно, справа полягла не так в наслідках, скільки в буденності самого явища. Події воєнної історії – саме через свою повсякденність – принципово не могли братися хронологічні підрахунки.

Зовсім інша річ, коли за початок Руської ери прийняти акт хрещення. Середньовічна ідеологія завжди відводила релігійним моментам вирішальне місце в системі суспільних відносин. Введення християнства вважалося за прилучення до благодаті, початок нового, справжнього життя. Тому не дивно що й навернення Русі усвідомлюється як поворотний момент в розвитку країни, як своєрідний перелом на шляху прогресу.

Хрещення Аскольдової русі відбулося незабаром після досягнення угоди з Візантійською адміністрацією, напевно до повернення київського війська на Русь. Напад на Константинополь стався 18 червня 860р. Облога міста тривала лише кілька днів, щонайбільше тижнів, оскільки візантійці поспішили відкупитися від нападу контрибуцією та даниною. Обряд хрещення здійснено через кілька днів (за деякими даними – через дві доби) – в кінці червня, щонайпізніше на початку липня.