Але під приводом мирних переговорів князь запросив Косинського в місто і вбив з сорокома козаками. Втративши гетьмана, повстанці зазнали поразки. Проте селянство і міщанство Київщини не склали зброї, їх підтримали низові козаки підійшли у середині вересня до Києва. Однак збройної сутички не було, бо при посередництві Йосифа Верещинського і князя Кирика Ружинського було досягнуто порозуміння. Козаки отримали сатисфакцію у розмірі 20 тисяч золотих за утиски виїхали з Києва без жодного пострілу [12, с.84]. Щодо селян, що брали участь у повстанні, то рештки їх загонів на Київщині і Брацлавщині придушила шляхта. Пани почали довільно збільшувати у своїх маєтках панщину, натуральні та грошові повинності посполитих. Ці події підготували грунт для повстання під проводом Северина Наливайка [15, с.158].

Розпочатий у 1591 році соціальний конфлікт не був розв’язаний. Тому є всі підстави розглядати події 1591-1593 років лише як перший етап великого козацького руху 1591-1596 років. Козацький антифеодальний рух був пригальмований нападами татар на Запоріжжя, де знищили запорізький Кіш, і на українські землі, та і взагалі все нижнє Придністров’я. Тому саме у цьому напрямку почали діяти запорожці.

Уже наприкінці 1593 року козаки здійснили похід у Придністров’я, де розгромили турецьке місто Юргіїв на чолі з Лободою і вчинили погром на місцевому ярмарку який відбувався 24 грудня. Ця обставина порушила нейтралітет Польщі у турецьких справах і викликала великий резонанс у владних структурах Польщі [12, с.100].

До Польщі прибув турецький чауш з вимогою від імені султана пропустити через Галичину кримського хана. Польща мусила зробити вибір або пристати до турків або до австрійців. Однак обурений тоном султана польський уряд відмовився виконувати його вимогу і пообіцяв цісарю, не пропускати татар. А це означало воєнні дії з турками. Однак самі поляки до оборони готувалися дуже мляво. Шляхта етнічних польських земель не боялася татарського походу, який мав пройти через Поділля і Галичину і відмовилася давати гроші і оголошувати посполити рушення. Зрозуміло, що татарська загроза найбільше непокоїла жителів українських воєводств, особливо Братиславського і Подільського. Тут починається стихійна мобілізація сил і підготовка до відсічі ворогу [12, с.105].

Організаційним центром самооборони став Северин Наливайко, один із військових слуг Костянтина Острозького. Збір війська відбувався всупереч сподіванням магнатів, ??? успішно і вже в квітні 1594р. Наливайко повідомив Острозькому, що „з ласки Божої товариство зібралося вже чимало, при цьому таких людей, які ладні поступитися не тільки часом, але й життям”. Козаки розташувалися в маєтках братиславської шляхти [6, с.180].

Турки не змусили себе довго чекати і на початку літа 1594 року вони з’явилися на Поділлі, але зустрівши опір козаків Наливайка, повернули до Молдавії за якими пішли і козаки.

Повернувшись на Брацлавщину, Наливайко відрядив своїх посланців до запорізьких козаків, які прибули до Січі 1 липня 1594 року. Запорозькі прийняли пропозицію спільно вирушити в Молдавію, гетьманом загону призначили Грицька Лободу. Таким чином у Брацлаві в ніч на 16 жовтня козаки Наливайка разом з міщанами напали на польську шляхту, що зібралася на „судові рочки” і знищила її. Повстання, по суті, вже почалося [9, с.2].

Вдаватись до подробиць молдавського походу не дозволяють межі даної роботи, однак слід зауважити, що Наливайко збирав війська не тільки з цією метою, і складається враження, що дистанціювання від князя Острозького було спричинене використанням загонів в інших цілях.

З вересня 1595 року розпочався новий етап козацьких війн кінця XVI ст., діяльність козацтва зосереджувалась на волості – території українських, а потім і білоруських воєводств [12, с.161].

На Волині повстанське військо розділилося на дві частини: одна – під проводом Наливайка – рушила на північний схід у Білорусію, інша – на чолі з Лободою – на південний схід до Черкас. 6 листопада вони заволоділи Луцьком, а згодом вступили в Бобруйськ. Повстання захопило зненацька феодалів великого князівства Литовського, а шляхта неохоче з’єднувалася для придушення повстання [18, с.70].

Повстання в Білорусії швидко поширювалося. До козацького війська, за словами Бєльського, „звідусіль прибували люди. Повстанці заволоділи одним з найбільших міст Могильовом на Дніпрі. Зовсім не так розвивалися події на Подніпров’ї. Лобода діяв дуже повільно. Князь Острозький повідомляв пізніше, що його володіння не дуже потерпіли бо „пан Лобода їх жалів”. Тоді від війська відокремився загін козаків на чолі із отаманом Матвієм Шаулою, захопивши запорізькі грамоти цей загін рушив вгору по Дніпру на з’єднання з Наливайком, але дійшов тільки до Пропойська на річці Сожі [6, с.183].

Повернення панського війська з Молдавії утруднювало становище Наливайка. Воно ще більше погіршилось, коли литовські феодали, оговталися від першого замішання і під проводом воєводи Радзівіла почали стягувати великі сили до Мінська. За таких умов Наливайко вирішив йти на зустріч головному війську на чолі з Жолкевським і рушив на Поділля. 25 лютого 1596 року Жолкевський повідомив Замойському, що Наливайко вже наближається до Костянтинова, а 28 лютого відбулися перші сутички в селі Міцієвичі. Козаки мужньо чинили опір і