Однак об’єднанню повстанців перешкоджали дії Лободи з яким встановив контакт Жолкевський. Козаки, побачивши без дієвість Лободи замість нього обрали гетьманом Шаулу і з’єдналися з загонами Наливайка і стали табором під Білою Церквою, яка була зайнята Ружинським. Однак, після вдалого маневру фортецю захопили знищивши залогу [6, с.186].

Та найважче було попереду, до міста підходив Жолкевський і наздогнав козаків за милю від міста. Козаки отаборилися возами і почався жорстокий бій, поблизу урочища Гострий Камінь. Жолкевському не вдалося розірвати табір і козаки вночі пішли на Трипілля. Щодо результатів цієї битви, то існують дві версії. Перш належить Бєльському, який у заголовку до відповідного сюжету зауважив „наших побили”, за його даними з польського боку загинуло понад 300 чоловік. Інші цифри подають Р.Гейденштейн і сам Жолкевський, що урядові війська втратили 32-34 чоловіка. Однак до істини можна вважати ближчого Бєльського, адже теорія і практика військового мистецтва свідчить, що нападаючих гине значно більше ніж тих, хто приймав бій [12, с. 205].

В наслідок поранення Шаули гетьманом обрали Наливайка, і рушили до Києва, куди наприкінці квітня виступив Жолкевський і став з військом під Печерськом, але козаки переправившись знищили засоби переправи. Однак Наливайка сповістили, що до Києва йде литовське військо князя Огінського, а під Переяславом загін Потоцького [15, с.164].

Наливайко хотів прийти до Переяслава скоріше ніж Потоцький і на світанку вивів свій загін з табору. Дізнавшись про це Жолкевський хотів переправитись на лівий берег, однак йому завадили запорожці, що прибули з Низу під командою Підвисоцького [6, с.188].

На початку травня під Переяславом зосередилось 10 тис. біженців, і серед них – 3 тис. козаків-повстанців. Було зібрано раду, на якій за принципом більшості було вирішено перейти за кордон у межі Російської держави. Вони вийшли з Переяслава і рушили на Лубни, повсталі переправились на лівий берег Сули, до російського кордону було лише 100 верств, однак за три верстви до Лубен в урочищі Солониця, Жолкевський наздогнав Наливайка. Повсталі отаборилися і два тижні героїчно боронили табір. Однак в таборі почалася паніка і 28 травня старшина – прибічники Лободи – очолили і перебили ставку Наливайка, перебили варту. Реєстровці по-запорозькі схопили Наливайка, Шаулу, Шостка і ще кілька інших видали полякам, які в кайданах відправили їх до Варшави. 11 квітня 1596р. Наливайку відрубали голову. Так трагічно закінчились національно-визвольні війни кінця XVI ст. [15, с.166].

За масштабом перших козацьких рухів організувалися всі наступні, розширюючись поступово у зовнішньому ході своїх дій, зміцнюючись в основних своїх принципах і набуваючи нарешті характери загальнонародних рухів [17, с.31].

Отже, наприкінці XVI ст. в Україні вибухнули козацько-селянські повстання. Причиною їх було посилення феодального і релігійного гніту. Феодальний гніт особливо торкався козацького землеволодіння, адже козаки формувавшись як окрема національна група, вільно володіли земельними наділами та угодницькими угіддями, що не вписувалися в феодально-кріпосницький характер устрою Речі Посполитої. Релігійний гніт переплітався з національним, оскільки була досить відчутною етнічна неоднорідність Речі Посполитої. Українці починали формуватись як окрема нація із своїми звичаями та традиціями. Цю окремішність чітко проілюстрували форми християнства в його східному і західному варіантах. Особливо на українському населенні відбивався факт святкування релігійних свят, адже після реформи 1578 року католики в святкуванні почали випереджати православних на два тижні. Тому невдоволення народних мас та козацтва спричинили перші повстання українців проти Польщі 1591-1596 роках. Організаційним ядром повстань були козаки, хоч перебували в меншості. Звідси випливають невдачі повстань, тому, що селянські маси не могли ефективно протистояти регулярним військам. Селяни відставали й в озброєнні. На хід повстань впливали також реєстрові козаки. Адже вони стояли на угодовських позиціях з польським урядом, який у свою чергу це активно використовував. Відхід реєстровців, протиріччя в повстанському таборі унеможливлювали перемогу над каральними загонами. Негативний фактор містила і локалізованість народних рухів. Селяни не хотіли вести бої в віддаленості від своїх домівок, що зменшувало мобільність загонів, а також концентрації сил в потрібному місці.

Розділ II. Визвольні рухи в Україні у першій чверті XVII ст.

Зростання феодальних повинностей селян в Україні в першій чверті XVII ст. зумовило погіршення їх становища, що призвело до активізації антифеодальної боротьби народних мас у вказаний період [14, с.21].

Найбільш поширеною формою боротьби селян з феодалами були скарги в королівський суд та інші державні установи. Але в такий спосіб селяни не могли розраховувати на поліпшення свого становища, швидше навпаки, оскільки королівська влада завжди захищала інтереси магнатів і шляхти. Якщо ж представники влади і закликали феодала припинити насильство над підданими, то він їх, як правило, ігнорував. Характерним прикладом цього можна вважати боротьбу селян королівських сіл Делібна, Темерова і Сажина (Галичина) в 1604р., де староста Трабінський наказав бити посторонками тих селян, які скаржились на нього королю і кинути їх у в’язницю. Внаслідок чого селяни втекли до лісу і як повідомляв орендар Колачовський „гурти їхні з рушницями, списами, косами, шаблями і сокирами вештаються”. Однак форми антифеодальної боротьби залежали від умов і обставин [14, с.23].

Крім соціальних умов посилився і релігійний гніт після 1596р., коли майже не було такого сейму на якому б