Процес покозачення селян і втечі їх на „слободи”, супроводжується активізацією збройної боротьби не тільки в Подніпров’ї, але й в Галичині, Волині і на Поділлі. Так у 1602р. неподалік Яблунева діяли народні месники під проводом Григовича. В Карпатських горах (Сяноцький повіт) у 1607р. діяв загін з 30 селян втікачів на солі з Яськом Ручкою, який здійснював напади на маєтки феодалів [15, с.24].

Крім безмежної сваволі старост чи їх помічників, дозорців крім непомірного хижацтва урядовців, у королівських маєтках панували ще польські жовніри, так звані кварцяні війська. У одне село чи містечко протягом одного року приходило послідовно, одна за одною, 30 чи 40 хоругв польських жовнірів; усі вони грабували мешканців, ґвалтували жінок і чинили тисячі інших варварств. Ображені не могли отримати заспокоєння від короля, адже і сам польський уряд при постійному винищенні національної аристократії був надто слабким, а часом і зовсім безсилим; кварцяне військо склавши так звані спілки, зі зброєю в руках змушувало короля задовольняти свої вимоги [2, с.157].

Однак масового повстання так і не відбулося в міру об’єктивних причин. На початку літа 1600р. валаський господар Михайло напав на хальського ставленика Могилу в Молдавії, і Польща була змушена вступити у військові дії, і тут поляки згадали про козаків. Коронний гетьман Замайський звернувся до війська Запорозького, закликаючи його до участі у поході, обіцяючи за це ласку короля та грошову плату [11, с.79].

Польський уряд часто-густо не знав як дати собі раду з цим бундівським і непокірним козацьким морем, тому використовував найменшу нагоду, щоб відіслати хоча б невелику кількість козаків якомога далі від польської території. Річ Посполита були активним чинником тодішньої європейської політики, тому таких нагод траплялось чимало [16, с.179].

Після закінчення молдавської кампанії, для Польщі виникла загроза з боку Швеції де знову були потрібні козацькі загони. Коли закінчилася ця війна польській уряд підтримав Лжедмитрія і 1604р. козаки разом з поляками пішли в Московські землі. Відсутністю козаків скористалися татари і 1606р. сплюндрували всю південну Київщину з Корсунем та Богуславом і тільки за цим містом козаки все ж таки змусили Ногайську орду повернутися назад [11, с. 80].

таким чином, козацьке військо було втягнуто у смугу воєн Речі Посполитої, а ще активно боролося з татарською агресією яка посилилась внаслідок зміцнення позицій Порти на світовій арені. Однак визвольні рухи не припинилися, вони набрали локального характеру.

Від 19 серпня 1602р. в судовому рішенні міститься звістка, що міщани Остра (Київське воєводство) відмовилися виконувати повинність на користь феодалів, а в січні 1604р. трьох найактивніших учасників „бунтарів” за вироком королівського суду було ув’язнено. Великого розмаху набувають втечі міщан від своїх гнобителів. Документи свідчать, що населення Жидачева попереджало в 1615р. місцеву владу: якщо вельможі не припинять свавілля і грабежу, то „є Україні, є козаки. Бажаємо туди до наших побратимів... і жити собі на волі, а не старості коритися.” В цей час особливо активізується процес покозачення трудового населення міст. В Мострації Київського воєводства (1616р.) вказується на те, що в Переяславі було 300 будинків „слухняних” міщанських і 700 козацьких,які не виконували жодних повинностей, в Голіві – відповідно 30 і 200, в Коневі – 160 і 1346, в Черкасах – 150 і 800 [14, с.31].

Про активізацію народного руху на Україні свідчить також постанова сейму 1616р. „Про козаків”, де вказувалося, що козаки не визнають, „ні магістратів в містах, ні старост, ні гетьманів”. Шляхта пропонувала оголосити смертну кару для кожного, хто оголосив себе козаком. Зокрема вводилась посада інстигаторів, в обов’язки яких входив розшук і покарання самовільно покозачених. В кінці 1616р. було створено чергову комісію, про що повідомлялось в королівському універсалі. Водночас уряд Речі Посполитої здійснює ізоляцію Запорізької Січі від міст України з метою позбавити козаків продуктів харчування і боєприпасів, необхідних для ведення бойових дій з каральним військом і турецько-татарськими загарбниками [14, с.48].

Однак козаки все ж таки чинили набіги на турецькі території морем, що підривало і так хитке становище Речі Посполитої у відносинах з Портою. В Польщі почали поширюватися чутки, що турецьке військо під командуванням Алімазор-паші збирається на Україну нищити козацькі застави. Це набуло великого резонансу, однак Жолкевський мав лише 700 вояків і не міг виступити проти турків, тому було вирішено до походу залучити козаків, однак ті відмовились, трактуючи мобілізацію військових сил задля їх фізичного знищення. Жолкевському все ж вдалося зібрати значні військові сили і вставши над Дніпром, проти турецького табору, змусити Іскандер-пашу до переговорів. 13 вересня 1617р. під Яругою було затверджено трактат, першим пунктом якого було: „Розбійники козаки не мають виходити з Дніпра, в краях султанських ніяких шкод не мають чинити, взагалі якимось способом вони мають бути знищені, аби більше ні від нас (поляків) ані від козаків не було ніяких шкод, так щоб султанському флоту не треба було виходити в Чорне море, обіцяємо і зобов’язуємося козаків і їх край покарати”. Після угоди Жолкевський з тими силами, що були в розпорядженні, хотів заразом розправитися і з козаками, оскільки козаки