Оскільки коронні війська були зайняті з турками, повстання активізувалося. Тому Жолкевський був змушений рушити в район повстання, а по дорозі мали приєднуватися зі своїми полками магнати українських воєводств і дрібна шляхті. Коронний гетьман прагнув якнайшвидше провести каральні заходи на Україні. „Буду старатися задушити сваволю, скільки вистачить сил, - писав С. Жолкевський королеві, - вона страшна для Речі Посполитої”. Але оскільки повстанців „багато зібралося...” то гетьман Жолкевський змушений був шукати шляхи мирного розв’язання козацького питання. Використовуючи протиріччя між старшиною і козацькою біднотою, Жолкевський прагнув внести розбрат в середовище повстанців і таким чином добитися успіху.

Реєстрова козацька верхівка теж бажала піти на компроміс з урядом. Тому вона, усунувши Барабаша і обравши старшим Петра Конашевича-Сагайдачного, який користувався довір’ям уряду Речі Посполитої, починає переговори з коронним гетьманом і королівськими комісарами. 28 жовтня 1617р. було підписано угоду в урочищі Суха Вільшанка неподалік Білої Церкви [14, с.49].

Козацькій рух викликав незадоволення в правлячих кіл Польщі, тому на сеймі 1618р. вони змушені були піти на деякі поступки православним (визнанням свободи їх релігійних прав) [19, с.48].

Однак попри це кількість покозачених зросла до 40 тис. осіб. Влітку 1619р. поблизу Білої Церкви зібралось понад 10 тис. „свавільних козаків”. Коронний гетьман С. Жулкевський змушений був вступити в переговори з козацькою старшиною на чолі якої був Петро Сагайдачний. Поляки погодилися на збільшення реєстру до 3 тис. чоловік і виплату їм платні в сумі 40 тис. золотих на рік [22, с.57].

Крім цього в Сухій Балці 15 жовтня 1620р. на параді козаків і духовенства була нелегально відновлена православна ієрархія, яку Сагайдачний і Бородавка поклялися боронити від латинників, при чому останній заявив: „Перед військом запорозьким тремтять землі польська, турецька і весь світ”. Сигізмунд 3 і польські магнати не наважились на ліквідацію „незаконної „ієрархії”, оскільки вона перебувала під захистом козаків [19, с. 48].

Тут також обговорювалося питання про прохання польського короля приєднатися до польського війська, яке після цецорського погрому турецькою армією 1620р. опинилось у безвихідному становищі. Уряд османської Порти в наступному році зібрати велике військо і завоювати Польщу, цим самим зміцнивши свої позиції у Європі і заодно розправитись з козаками які чинили набіги на турецькі землі [5, с.86].

До козаків прибув польський посол і всяко хотів змусити запорожців до війни. Врешті-решт було вирішено послати до короля посольство в особі Сагайдачного та Єзекеїла Курцевича ігумена трехтемирівського монастиря, що тепер був висвячений на владику володимирського, вони мали короля поставити перед вибором, або признає нових Владиків, або козаки не йдуть на війну. Однак не дочекавшись відповіді від посольства, яке їздило до короля, козаки на чолі з Бородавкою рушили в Молдову [8, с.268].

Козацька армія виступила з Сухої Діброви на з’єднання з польськими військами і нараховувала 40 тис. козаків. Запорожці не тільки пішли на допомогу Ходкевичу, а й ще раніше, майже за три місяці до Хотинської битви, розгорнули активні дії на Чорному морі. Султан заледве встиг залишити столицю, як в руках козаків несподівано опинилися кілька галер, що везли бологові грамоти, порох, ядра, продовольства для армії Османа [5, с.89].

В цьому ж таки 1621р. козаки знову вийшли на лиман і в Чорне море. Та цей похід не вдався козакам, на Дніпрі вони втратили 18 чайок в бою з намісником Очакова Хусейном, а на Чорному морі чисельність 200 чоловік і біля міста Кафи 300 чоловік були взяті Хамілем-пашою в полон. В цей час Осман 2 стояв біля Ісакчі на Дунаю і планував похід на Русь [29, с.155].

Коли турецька армія перейшла Дунай, козаки поділилися на дві частини: одна напала на Трапезунд, друга на Білгородських татар. Проти козаків були направлені галери на чолі з Галлілом-пашею (вони стояли у гирлі Дунаю і стерегли тут міст). Але козаки зуміли потопити галери знявши з них 15 великих гармат. У липні турецька армія вже наближалась до Білгорода чисельністю 162 тис. чоловік [10, с. 284].

Хоч ворог наближався до кордонів Речі Посполитої військо збиралось дуже мляво. Не виправдали сподівань польського уряду і Відень, який не дозволив навіть вербувати солдатів у межах країни, а папа римський обмежився лише співчуттям. Зрештою війська зібрались і десь у серпні вирушили під Хотин, чисельністю 40 тис. при 38 гарматах. Характерно, що магнати ухилилися від участі в поході: до Ходкевича прибули лише князь Д.Заславський з 600 чол. та бельзький воєвода Р.Лещинський із своєю надвірною сотнею [10, с.248].

Польське військо почало повільно просуватися з півночі і 16 серпня почало переправлятись через Дністер до Хотина, в той час, коли запорожці, вирушивши на з’єднання з польським військом, вже на початку місяця форсували цю річку і вступили на територію Молдавії. Однак тут вони затрималися і їм довелося майже за місяць до Хотинської битви вступити в військові дії. Бо коли спроби султана переманити на свій бік запорожців виявилися марними, він спрямував проти Запорозького війська татарські орди, щоб не дати йому з’єднатися польськими військовими силами [5, с.91].

40 тис. козаків з 23 гарматами, переправившись через Дністер, зруйнували фортецю Сороки в Молдавії і рушили назустріч туркам. Невдовзі козаки розпочали бої з передовими частинами турецького війська. Хоч турки й мали чисельну перевагу,