тим часом, Петро Сагайдачний, закінчивши компромісом переговори у Варшаві, 21 серпня дістався до Хотинського польського табору і, не знайшовши тут запорізького війська, рушив у район Могилева на зустріч з ним, тут домовившись попередньо з польським головнокомандуючими про місце розташування козацьких військ. Ходкевич для охорони Сагайдачного дав три корогви польських вершників. В ніч з 28 на 29 серпня наразився на турецьку засідку. Зав’язався несподіваний бій, під час якого отруйною стрілою поранили Сагайдачного, що стало причиною його тяжкої хвороби, а в наступному році смерті. Польські корогви врятувались із пораненим Сагайдачним від переслідування і через кілька годин зустріли козаків, які прямували від Могилева до Хотина [5, с.93].

Коли Сагайдачний прибув до табору, його прихильники почали піднімати козаків проти Бородавки, докоряючи йому, що він погано командував в поході, втратив багато людей в Молдавії, розіславши на чати, і не готував припасу на війну. Його було скинуто і за судом відрубали голову, а гетьманом знову обрали Сагайдачного [64, с.268].

22 серпня козацьке військо, зайняло відведені йому позиції на лівому крилі польського табору. Другого дня до Хотина прибула турецька армія і розташувалася на горі, за милю від поляків, татари – поблизу неї. Коронний гетьман Ходкевич, завжди рухливий та енергійний, коли йшлося про придушення народних повстань, тепер несподівано став прихильником оборонної тактики. 24 серпня турецька армія всією силою вдарила по козаках, але зустрівши сильний опір змушена була повернутися назад. Козаки переслідували ворога. Після першої невдачі турки змінили тактику і вдосвіта 26 серпня вдарили по польському табору, турків зупинила обозна челядь, а не шляхта, і погналась за ними увірвавшись до табору, яких підтримали козаки. Увечері 30 серпня несподівано для ворога козаки, разом з кількома польськими загонами увірвались в табір Османа, але коронний гетьман наказав припинити бій. Переконавшись, що польські воєначальники уникають наступальних дій, султан вирішив перейти до облоги польського табору. Тим часом відряджені на Україну татарські орди плюндрували Поділля, Буковину, Брацлавщину, Волинь і дійшли до Галичини. Захоплених там людей приганяли під Хотин. Злочини татар і бездіяльність польського командування викликали обурення у козаків, які щодня приходили із скаргами до Сагайдачного. Незабаром протест став набувати відкритого характеру. Але протягом майже трьох тижнів військові дії обмежувалися зовсім невеликими сутичками. Лише по приході підмоги – 25-тисячного війська Каракша-паші, султан зважився на штурм. Хоча всі атаки були відбиті становище в польському таборі весь час погіршувалось. Невдовзі помер Ходкевич, а про підмогу не було нічого чути. Це змусило Станіслава Люборського, який став коронним гетьманом, розпочати переговори. 29 вересня було укладено мирну угоду. Першим пунктом якої було зобов’язання Польщі заборонити козакам нападати на турецькі володіння і карати їх за це; також польський король мав виплачувати кримському хану данину. Султан, з свого боку, зобов’язувався стримувати набіги білгородських, кримських та інших татар на Польщу, а також призначати на молдавський трон лише дружній польському урядові осіб [10, с.251].

Та коли козаки опираючись на свої заслуги та ласкаві обіцянки короля вислали до нього прохання, почули у відповідь дещо інше. Вони просили, щоб їм збільшили платню з 40 тис. злотих до 100, щоб відшкодували збитки завдані у війні; щоб могли вільно перебувати в королівських, панських та духовних маєтках; права православної церкви. Але король думав, що козаки йому не будуть потрібні, відповів, що волю свою перекаже через комісарів, а комісарам доручив відновити постанови 1619 року, звести військо козацьке до двох, щонайбільше до трьох тисяч, а ті, що брали участь у війні повернулись у звичайне підданство. За таких умов плани і надії гетьмана не справдились, і 10 квітня 1622 року Сагайдачний помер [7, с.271].

Народний рух став розгортатися особливо коли не задовольнили вимог козаків, які підтримували виступи селян і міщан. Більшість учасників боїв з турецьким агресором розташувались у шляхетських маєтках на Київщині. До них приєднувались місцеві жителі, які також оголошували себе козаками. Магнат Якуб Сабеський з відчаєм зазначав: „Цілі натовпи стікачів від плуга і ремесла” відмовлялися підкорятися властям. На варшавському сеймі 1623р. князь Юрій Збаразький закликав уряд негайно вжити заходів проти непокірних. Пізніше, в листі до Сигізмунда 3 він писав, що „їх явно і таємно підтримує мало не вся Київська земля і біла Русь” [24, с.23].

Тим часом, побачивши, що польська влада і особливо корольне хоче йти ні на які поступки українському населенню, еліта, яка представляла українську громадськість, виробляла міжнародну комбінацію, яка б дозволила опертися в боротьбі проти польської влади, змусити її до поступок, або відірвати Україну від Польщі. Київське духовенство звернуло увагу на Москву, адже боротьба торкалася і релігійного ґрунту, цей вектор в політиці був зумовлений тим, що Москва поступово оговтувалась від „смути” [7, с.272].

Крім того, до „самовільного” козацтва почали приєднуватись реєстровці, адже ще під час боїв під Хотином пани розоряли господарства козаків, які були задіяні у війні [10, с.253].

Вдало козаки зіграли на двірцевих переворотах в Кримському ханстві. Порта