До Варшави все частіше надходили тривожні вісті про масове покозачення українського населення. У королівській інструкції місцевим сеймикам (1625р.) вказувалося, що козаки, „позабувши віру і підданство, створюють собі окрему Річ Посполиту, посягають на життя та маєтки невинних людей (тобто панів). Все Україна в їх руках, шляхтич у своєму домі не вільний, в містах і містечках його королівської милості вся управа, вся влада у козаків, вони привласнюють юрисдикцію, встановлюють закони так, що інші аналогічні ексцеси не пригадуються”. Влітку 1625р. севські воєводи Прохор Войсков і Микити Власєв писали до розрядного приказу: „Черкаси вивезли із Запорогів в українні містечка 70 гармат. Запоржці покликали до себе вільних людей 20000, і з Дону твоїх государевих козаків собі на допомогу покликали”. Для запобігання небезпечному розвитку подій король направив кварцяне військо на територію Київського воєводства [24, с.24].

Військо вирушило з Бара на Поділлі – головної квартири Конєупольського. До коронних військ приєдналися магнати Заславський, Замойський, Данилович, Потоцький, Калиновський, Вишневецький, Тишкевич, Казановський зі своїми командами та посполите рушення українських воєводств (загалом близько 30 тис. чол..), тобто саме те панство, що ухилилося від походу 1621р. під Хотин. Отже, польський уряд кинув на повстання такі приблизно сили, які чотири роки тому послав на боротьбу із турками. Польське військо переправилось через Південний Буг і взяло напрям на Білу Церкву [7, с. 254].

Окремі повсталі загони з Білої Церкви, Фастова, Василькова і інших міст та сіл Київщини почали відходити у напрямку Запоріжжя, звідки йшли на зустріч козаки на чолі із Марком Жмайлом, якого обрали реєстровим гетьманом лише влітку 1625р., коли на Січ дійшли вісті про початок каральної операції Конєупольського. Полки очолювали Михайло Дорошенко, Оліфер Голуб, Матвій Перський. В рядах козацької старшини перебували очевидно і учасники посольства до Москви (1625р.) – Іван Гиря, Ісак Степанов, Кузьма Ларін, Ярема Михайлов, Федір Ігнатов, Олексій Яковлєв [24, с.24].

В загальному цей похід застав козаків зненацька. Не зустрічаючи опору Конєупольський пройшов аж до Канева, але й тут було тільки три тисячі козаків, що не могли протистояти полякам, тому з ар’єргардними боями почали відступати під Черкаси [7, с.276]. Міські козаки послали до коронного гетьмана депутацію з проханням припинити похід до прибуття М.Жмайла. Проте він вирішив скористатися цією ситуацією і вранці 3 жовтня силами 10 корогв кінноти під керівництвом Яна ??? атакував повстанців. Під час битви над р. Мошною жовніри зазнали поразки, що вплинуло на реалізацію планів коронного гетьмана. Кілька днів він не наважувався рухатись вперед, побоюючись раптового нападу [24, с.25].

11 жовтня коронне військо підійшло до Крилова. Конєупольський зараз же відправив до повстанців комісарів з вимогою визнати сеймову ухвалу від 1623р. про скорочення реєстру до 5 тис. чоловік і повернення решти покозачених під владу до своїх панів. Ввечері до нього прибули козацькі посланці із відповіддю: козаки не бажають „виконувати жодного пункту із запропонованих умов”. Відпускаючи козацьких послів коронний гетьман з гнівом заявив: „Ви скоро відчуєте силу наших шабель на своїх головах” [10, с.254].

Вранці 19 жовтня при підтримці артилерії шляхетські полки пішли на приступ повстанського табору. Кровопролитна бійня тривала до наступної ночі. Обидві сторони зазнали значних втрат у живій силі. Конєупольський змушений був відвести військо на попередні позиції. У ніч на 21 жовтня М.Жмайло відійшов у напрямку озера Розсоховатого, яке форсував сходу і зупинився поблизу Курукового озера. Відступ покривали досить великі ар’єргарди, що надавало можливості карателям раптово атакувати силами кінноти [24, с.25].

Поляки досить скоро добралися до головного війська, перш ніж воно встигло отаборитися. Однак табору здобути не змогли і кінець кінцем бачачи перед собою затяжну війну, розпочали переговори [64, с.277].

Становище повсталих було теж важким і не тільки від нестачі зброї та припасів. У їх таборі знову спалахнула боротьба між прихильниками угоди з панами й основною масою повсталих. 26 жовтня це призвело до перевороту. Від Жмайла було відібрано булаву і передано Михайлу Дорошенку. Другого дня Дорошенко з усією старшиною прибув до Конєупольського й прийняв умови польської сторони [10, с.255].

Проти козаків висунули такі звинувачення: козакам дорікали за вихід в Чорне море; в стосунках з московським царем і кримським ханом якому допомагали людьми; в прийомі до себе різних царків, які звали себе то московськими, то волоськими государями, а також інших підозрілих осіб шкідливих для польської республіки [29, с.161].

22 жовтня коронний гетьман через своїх послів Стефана Хмельницького та Яна Білецького запропонував умови миру. Два дні в таборі повстанців йшло бурхливе обговорення кожного з його пунктів. Особливе незадоволення викликало у них прагнення шляхти обмежити число реєстрових та вимога видати на розправу організаторів повстання.