Агроном В.В.Головін після вивчення стану Дмитрівського мастку графа М.М.Толстого (Лебедінський повіт Харківської губернія) дійшов висновку, що чорний пар с в даній місцевості незаперечною належністю економічного приватновласницького) господарства". І далі він відзначив, що по тому, з якою ретельністю і турботою обробляється чорний пар, можна до деякої міри судити взагалі про господарську висоту даного маєтку.

Найприбутковіші культури - пшениця, буряк та інші - потребували ретельного угноєння. Гній, що призначався для цих культур, перебував під пильним поглядом господарів. Угноєння вимагали навіть від орендарів. Причому, в орендних угодах чітко прописувалися його масштаби. Велике значення мали добрива. Так, пересічно на 100 дес. за 12-пілля за умови од-ного угноєного пару необхідно було утримувати 80-100 волів і ЗО коней, до чого ще додавали гній, куплений у селян. В результат і в розрахунку на одну десятину витрачалося на угноєння 6,5 руб. Були маєтки, в яких угноювана приділялося значно більше уваги. Зокрема, в маєтках Браницьких на одну десятину вивозилося по 100-120 возів, внаслідок чого угноєння кош-тувало 12 руб. У Полтавській губернії у великих маєтках на 1 дес. пересічно припадало 150 возів, у середніх від ЗО до 600 возів.

За даними Дворянського банку наприкінці XIX ст. добрива застосувались у переважній більшості обстежених маєтків. Виняток становили Херсонська (14,8 %) та Полтавська (40 %) губернії. Так, на Полтавщині більш-менш систематично добрива вносились у великих маєтках. У решті господарств угноєння мало випадковий характер. Наприклад, в одному з маєтків Кременчуцького повіту з 400 дес. угноювалося щороку лише 10-15 дес. Інший землевласник цього ж повіту повідомляв, що гній занадто дорого купувати, а свої о замало. У цій місцевості гній використовували ще в якості палива, оскільки ліс навколо був відсутні. З 40 обстежених маєтків Кременчуцького повіту угноєння застосовувалося в 21, з яких 12 від-носилися до великих. В цілому виділялися маєтки, в яких родючість ґрунту відновлювалася:

а) паром без добрив;

б) паром із застосуванням добрив;

в) угноєним паром та відведенням земель під переліг, причому останнє ви-користовувалося винятково з метою підвищення родючості;

г) господарства без певної польової системи

Угноєння ґрунту більшою мірою було поширене в поміщицьких гос-подарствах. Наприклад, у Деребчинському господарстві барона А.А.Маса щороку угноєнню піддавалися 7 % площі ріллі. З цією метою гній купува-ли у навколишніх селян. Застосовувалися також мінеральні добрива, які розкидалися по полю сівалками. Причому, під різні рослини застосовували різні добрива. Витрати на добрива постійно зростали, змінювалося й спів-відношення мінеральних добрів та гною. Так, у 1885 р. витрати на них зрі-внялися, а протягом наступних двох-чотирьох років витрати на мінеральні добрива перевищили витрати на гній. Це мало позитивний ефект: протягом 1876-1881 рр. врожайність становила 67 пудів з дес., в 1882-1890 рр. -

127 пудів, у 1890 р. вона досягла 137 пудів. Про результатам угноєння свідчать дані по Андрусівському маєтку Терещенків. Застосування до-брив дозволяло збільшити врожайність на 34,9 берківців з десятини, ніс дозволяло виробити на 61,9 пудів більше з кожної десятини 30.

Провідне місце серед добрив посідали органічні. Тому умовою якіс-ного угноєння виступало утримання достатньої кількості худоби: щоб підвищити продуктивність, треба збільшити кількість добрив, а отже - кількість худоби. В результаті прагнення розширити площу під хлібом вступало в протиріччя з бажанням підвищити родючість ґрунтів. Правда, для випасу худоби використовувались ліси, перелоги, сіножаті, трава, але це замалий ресурс. Тому вихід було знайдено в чергуванні зернових і кормових культур, яка істотно скорочувала пари. Це давало перевагу: велика ре-гата худоба отримувала корм, а врожаї зернових зростали за рахунок відновленого у такий спосіб мінерального ресурсу землі. Поступово розповсюджувалося застосування мінеральних добрив. Так, з 1908 по 1911 рр. виробництво мінеральних добрив зросло з 13,5 до ЗО мли пудів. Ввезення штучних добрив з-за кордону також помітно збільшилося - з 5,9 до 20 млн.

Управитель Канцелярії київського, подільського, волинського генерал-губернатора в 1909 р. повідомляв, що середні маєтки у поляків організовані краще, ніж у росіян, головним чином тому, що власники самі ведуть господарство, в усе вникаючи, слідкуючи за новинками в галузі сільська: господарства і застосовуючи різні новації. Яскравим прикладом може стати жити маєток Бущинського (Подільська губернія), в якому велося інтенсивна селекційне господарство і був організований широкий продаж насінь буряку закордон. Більшість польських поміщиків володіли агрономічні знаннями. Навпаки російські господарства дуже часто ведуться рутинним застосуванням трипільної системи, не всі їхні власники жили в маєтках безпосередньо займалися господарством. Державна служба, наявність має-тків в інших регіонах змушують їх здавати маєтки в оренду.

Агрономічна громадськість намагалась опікуватись рівнем організа-ції господарства у маєтках. Однією з таких установ було Вольне економіч-не товариство, яке розробило умови для преміювання маєтків за успішне ведення господарства. Для цього вони повинні були виконувати наступні умови: поступово покращувати способи ведення господарства; підвищува-ти врожайність; здійснювати керівництво однією особою; вести правильну звітність. Бажаючі взяти участь у подібному огляді повинні надіслати де-тальні відомості про своє господарство 30.

У багатьох поміщицьких господарствах влаштовувалися експеримен-тальні поля. Так, господарство Т.М.Бернацького Могилевський повіт По-дільської губернії) площею 400 дес. спеціалізувався на вирощуванні насін-ня. Насіннєве господарство сформувалося тут у 1901 р. На експерименталь-ній