Під час гетьманства Скоропадський постійно перебував між кількох вогнів. Російські монархічні кола і Союз земельних власників звинувачували його в сепаратизмі, у тому, що він почав свою гетьманську кар'єру з відокремлення України від Росії. Подібні звинувачення адресували йому й російські більшовики. Але й українські політичні партії не підтримували його консерватизм у земельному питанні і звинувачували у бажанні відновити Російську імперію.

На півдні в таврійські степи прорвалась Добровольча армія генерала Денікіна, який однаково не сприймав як більшовицький, так і уенерівський уряд. У своєму щоденнику Денікін записав: "Самостійної України не визнаю. Петлюрівці можуть бути або нейтральні - тоді вони повинні негайно скласти зброю й розійтися по своїх домівках, або - приєднатися до нас, признавши наші гасла. Якщо петлюрівці не виконують цих умов, то їх належить вважати за таких же противників, як і більшовиків". Тоді ж в Одесу, Миколаїв і Херсон висадились "нейтральні" війська Антанти. Над Дністром чатували румунські полки. В Галичині, на території щойно створеної Західно-Української Народної Республіки, розгорілась українсько-польська війна. З її урядом був заключений Акт злуки, згідно з яким галицька територія проголошувалась Західною областю УНР. Відтоді Галицька і Наддніпрянська армії утворили спільний фронт боротьби проти військ Польщі і Румунії, а невдовзі ще й проти червоноармійських і денікінських частин.

Восени 1919 р. після того, як Галицька армія перейшла на бік Денікіна і була відправлена на постій у район Одеси-Балти, а знесилена Дієва армія С. Петлюри зазнала відчутних втрат від червоноармійських частин, Директорія розпалась, її члени Швець і Макаренко виїхали за кордон. 15 листопада 1919 р. Директорія передала свої права отаману Симону Петлюрі, який, усупереч галичанам, усе більше скеровував свій погляд до Варшави. На той час збройні сили отамана зменшились більш як удесятеро. о краху спричинила й слабкість (порівняно із П. Скоропадським) закордонної дипломатії, а головне - брутальне втручання у поділ української карти інших держав блоку Антанти, Російської Республіки Рад, Польщі. Після приходу до влади Директорії в Україні була відновлена не тільки попередня назва держави, а й республіканська форма державного устрою. Директорія розпустила обрані на підставі майнового цензу органи місцевого самоуправління і призначила нові вибори. В основу розбудови влади було покладено так званий трудовий принцип, згідно з яким влада в губерніях і повітах мала належати трудовим радам робітників, селян та інтелігенції, без будь-якої участі експлуататорських елементів. Директорія відновила чинність усіх законів УНР, а також ухвалила новий закон про передання поміщицької землі селянам без викупу. Але їх реалізація в умовах війни була практично неможливою. Загроза повної окупації України змусила Головного отамана шукати порозумінь з Польщею, а це призвело до розриву з урядом ЗУНР. Невдовзі керівництво УНР втратило контроль над територією і змушене було емігрувати.

Прийняття Конституції України 1996 р.

Дискусії щодо Конституції України розгорнулися з но-вою силою в червні 1996 р., коли Верховна Рада розгляда-ла її проект у другому читанні. Каменем спотикання стали проблема російської мови, державна символіка і питання власності. Позиції протидіючих сторін примирити не вда-лося, і в ході конституційного процесу знову склалася патова ситуація. Оскільки подальше просування шляхом ре-форм без надійної законодавчої бази було практично не-можливе, Рада національної безпеки при Президентові України та Рада регіонів рекомендували Л. Кучмі оголоси-ти всеукраїнський референдум з питання затвердження Конституції. Відповідно до рекомендацій Кучма видав указ, який загострив відносини між виконавчою і законо-давчою гілками влади, знову розпочалися пошуки компро-місу. Робота п'яти узгоджувальних комісій з найбільш спір-них питань (статусу республіки Крим, державної мови, дер-жавної символіки, приватної власності, розподілу владних повноважень) дала свої наслідки. 28 червня 1996 року було прийнято Конституцію України.

Прийняття Конституції України завершило процес становлення політичної системи республіки як цілісного організму з більш-менш чіткою визначеністю структурних елементів, їх функціонального призначення та принципів зв'язку. Нова Конституція, з одного боку, фіксує та регла-ментує те, що існує в реаліях (ст. 4. стверджує, що в Укра-їні існує єдине громадянство, а ст. 5 — що Україна є рес-публікою), з іншого — є своєрідною юридичною програ-мою нашої країни, яка визначає та стверджує головні принципи та цілі майбутнього розвитку державотворчого процесу (ст. 1 Конституції України акцентує: «Україна є суверенна і незалежна демократична, соціальна, правова держава»). Таке поєднання в юридичному акті реалій та перспектив закладає правові основи для стабільної, безболісної трансформації політичної системи, створює сприят-ливі умови для динамічного, поступального розвитку сус-пільства.

Література

1.Багалій Д. Нариси історії України.-К.,1994

2.Бойко О. Історія України (запитання і відповіді).К.,1997

3.Бойко О.Д. Історія України. Посібник для студентів. Академвидав, 2003

4. Боєчко В.,Ганжа О., Захарчук Б. Кордоги України: історична ретроспектива та сучасний стан.-К.,1994

5.Грабовський С. Нариси з історії українського державотворення.К, 1995

6. Гунчак Т. Україна : перша половина XX століття. Нариси політичної історії.-К.,1993

7. Дорошенко Д. Нариси з істоіх України.-К, 1993

8. Нагасавський В. Історія української державний кордон України.,К.,2000

9. Сегійчук В.І. Етнічні межі і державний кордон України.К.,2000