бажаного економічного ефекту. Саме тому з другої половини 50-х років науковці (Л. Канторович, В. Немчінов, В. Новожилов, Л. Бірман та ін.) поча-ли шукати нову модель управління, яка б органічно поєд-нувала адміністративні стимули й економічні важелі. Взяті за основу ідеї економічної реформи було прого-лошено і зафіксовано у рішеннях Пленумів ЦК КПРС 1965 р. — березневого (з проблем сільського господарства) та вересневого (з питань промисловості). Загалом концеп-ція реформування ґрунтувалася на непівській ідеї поси-лення ролі економічних важелів управління шляхом орга-нічного поєднання громадських і особистих інтересів, посилення матеріальної зацікавленості робітників і кол-госпників у результатах власної праці. На березневому Пленумі у доповіді Л. Брежнєва «Про невідкладні заходи по розвитку сільського господарства СРСР» спочатку про-звучала гостра критика волюнтариських методів управ-ління селом у хрущовський період, а потім були викладені складові концепції реформ: посилення ролі міністерства сільського господарства у плануванні та управлінні вироб-ництвом; суттєве зниження плану обов'язкових закупі-вель зерна, збереження його стабільним і незмінним про-тягом 10 років; підвищення у 1,5 — 2 рази закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію; встановлення надбавок до основної ціни за поставлену понад план про-дукцію; збільшення інвестицій у сільське господарство; зниження податків, цін на запчастини і техніку; списання з колгоспів боргів державі; надання в межах господар-ських завдань цілковитої самостійності планування вироб-ництва; різке скорочення кількості звітних показників.
Наступним кроком розгортання економічної реформи стало проголошення заходів, спрямованих на формування нового механізму господарювання у промисловості. Суть її полягала у спробі ор-ганічно поєднати в межах радянського соціалістичного приклад, третину території Львова займали промислові підприємства, у Чернівцях вироблялося майже три чверті промислової продукції області. Цей перелік екологічних негараздів України можна продовжити.
За період від 1960 до 1985 р. Україна за темпами зростання загального обсягу продукції про-мисловості посідала 13-те місце в СРСР. Не кращим був і стан сільського господарства -- республіка за темпами збільшення валової продукції 1960 р. займала 11 місце, а 1985 р. перемістилася на 13-те. З огляду на це, очевидно, закономірним є те, що і за темпами зростання виробленого національного доходу за період 1980—1986 рр. Україна займала те саме 13-те місце в Радянському Союзі. Проте й тут виника-ли значні проблеми і диспропорції, уявлення про які дає таблиця:
Темпи зростання реальних доходів на душу населення по союзних республіках (1970 р. 100%)
Таблиця 1
Регіон | 1980 | 1985 | 1986
СРСР
РСФСР Українська РСР Білоруська РСР | 146
151
141
153 | 162
168
161
173 | 167
173
165
178
З наведеної таблиці видно, що кількісні показники РСФСР та БРСР вищі за середні по Радянському Союзу, а УРСР, навпаки, — нижчі. Отже, економіка республіки пос-тупово, але неухильно втрачала динаміку свого розвитку.
Кризові явища в економіці негативно позначилися на вирішенні соціальних питань. Тому в соціальній сфері склалася суперечлива ситуація. Від 1965 до 1985 р. націо-нальний доход УРСР зріс з 38,2 млрд. крб. до 96,6 млрд. крб., тобто більш ніж у 2,5 раза. Це мало вирішальне значення для підвищення життєвого рівня народу, адже 4/5 Раціонального доходу витрачалося безпосередньо на народний добробут. За ці двадцять років у 1,85 раза збільшилася середньомісячна заробітна плата. Якщо 1965 р. у республі-ці на 100 сімей припадало 21 телевізор, 8 холодильників і 19 пральних машин, то 1985 р. ці показники зросли — від-повідно 92, 88, 65.
2. Дисидентський рух
Бурхливе, суперечливе, динамічне «хрущовське» деся-тиріччя об'єктивно стимулювало оновлення суспільної сві-домості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у 60—70-ті роки у радянському суспільстві виникла духовна опозиція — дисидентство (лат. сііеаісіепі; — незгідний), яке висувало реальну альтернативу наростаю-чим кризовим явищам у духовному житті суспільства -соціальній апатії, дегуманізації культури, бездуховності. Його ідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окре-мих ланок існуючої системи, поступово викристалізувала-ся у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві.
У розвитку дисидентського руху в СРСР виокремлю-ють такі етапи:
1. Виникнення і становлення (1959—1972 рр.). Початок дисидентського руху пов'язаний з утворенням у 1959 р. Ук-раїнської робітничо-селянської спілки (1961 р. цю нечисленну організацію було викрито, а її членів засудже-но до тривалих термінів ув'язнення — від 10 до 15 років). У1964 р. у Ленінграді сформувалася нелегальна організа-ція «Всеросійський соціально-християнський союз звіль-нення народу», яка мала на меті встановлення демокра-тичного ладу. Невдовзі за доносом її було розгромлено, а лідерів засуджено.
У вересні 1965 р. було заарештовано звинувачених в антирадянській агітації і пропаганді А. Синявського та Ю. Даніеля, які надрукували на Заході свої літературні твори. Протягом 1965—1966 рр. на захист дисидентів роз-горнулася петиційна кампанія. Незважаючи на протести, Верховний суд СРСР засудив А. Синявського до 7 років, а Ю. Даніеля — до 5 років таборів суворого режиму.
На цьому етапі у «самвидаві» набули значного поши-рення відкриті листи (так звана «епістолярна револю-ція»). Найвідомішими з них є листи Л. Чуковської (кві-тень 1966 р.), А. Сахарова, В. Турчина і Р. Медведєва(1968 р.) та ін., пройняті ідеями викриття беззаконня щодо полі-тичних в'язнів у СРСР, необхідності демократизації радянської системи, категоричного несприйняття спроб «реабілітації» Сталіна і сталінізму. З квітня 1968 р. почи-нає виходити у світ правозахисний бюлетень «Хроника текущих собьітий», який тривалий час (до 1982 р.) був ос-новним джерелом інформації про тенденції і проблеми роз-витку правозахисного, релігійного, національного опози-ційного рухів у СРСР.
25 серпня 1968 року на Красній площі у Москві відбу-лася демонстрація протесту проти вторгнення радянських військ до Чехословаччини, усіх учасників якої було за-арештовано та засуджено.
Становлення дисидентського руху завершилося в 1968 р.,