ЗМІСТ

ВСТУП................................................................................................................... ..3

1. Український землі під владою Польщі..............................................................4

2. Українські землі під владою Румунії.............................................................. .8

3. Закарпаття під владою Чехословаччини………………………………….. 11

ВИСНОВКИ..........................................................................................................13

ЛІТЕРАТУРА........................................................................................................14

ВСТУП

Після радянсько-польської війни Східна Галичина, Залинь і Західне Полісся опинилися у складі Польщі. Протягом певного часу міжнародно-правовий статус українських земель, які перебували у складі Польщі, визначено не було. У березня 1923 р., незважаючи на протести галицького населення посли великих держав визнала Східну Галичину частиною Польщі. Інші західноукраїнські землі увійшли до складу цієї державі умовами Ризького миру 1921 р.

Не дивлячись на те, що за рішенням Ради послів українці мали одержати автономію у складі Польщі, польські уряд робили все можливе, щоб повністю полонізувати українське. Українці майже не могли займати адміністративні пости в державних установах, офіцерські посади в армії, поліції, закривалися українські школи. Фахова освіта стала недоступна для українців через велику платню. Внаслідок цього наприкінці рр. 70% українського населення було малописьменним або неписьменним.

1. Українські землі під владою Польщі

Національні утиски українського населення Польщі доповнювався соціально-економічним гнобленням. Західноукраїнські з перетворено на аграрно-сировинний придаток, ринок збуту й сировини та дешевої робочої сили. Польський уряд свідомо гнобив промислове будівництво на українських землях.

Про колоніальну відсталість галицьких земель свідчить і стан промисловості, в якій 85% підприємств були дрібними. Переважали галузі, котрі забезпечували високі прибутки без значних капіталовкладень, а саме - нафтодобувна, деревообробна, харчова.

Стан української промисловості погіршувався через засилля інозем-ного капіталу (французького, англійського, пізніше - німецького). Щоб протистояти йому була сформована розгалужена мережа кооперативів, котра включала кредитні спілки, об'єднані в асоціацію «Центробанк», сільські споживчі й торгові спілки, координовані «Центросоюзом», мо-лочні кооперативи, об'єднані спілкою «Маслосоюз». Число українських кооперативів у Східній Галичині зросло з 580 у 1921 р. до майже 4000 наприкінці 30-х рр. Вони об'єднували до 700 тис. членів.

В умовах іноземного панування гальмувався і розвиток сільського господарства. 43,9% землі знаходилося в державному, приватному і церковному володінні. Переважна більшість селян мали маленькі клаптики землі й були приречені на розорення. Через це у захід-ноукраїнських землях розгорнувся масовий селянський рух, який змусив уряд піти на проведення аграрної реформи. Однак реформа не ліквідувала безземелля у краї; до того ж вона мала шовіністичний характер, оскільки її головною метою було економічне підкорення се-лянства та колонізація краю вихідцями з корінних польських земель. Урядом було видане розпорядження, яким заборонялося продавати українським селянам понад 5% поміщицьких земель, котрі за умо-вами реформи підлягали викупу. В цілому ж поміщики залишили за собою половину орної землі, майже всі ліси, значну кількість лук. А селяни якщо й одержали земельні наділи, то вони виявилися малоп-ридатними для обробітку.

Національне і соціальне гноблення викликало опір з боку ук-раїнського населення Польщі. Робітники організовували страйки, се-ляни відмовлялися сплачувати податки, на Тернопільщині, Волині, в гірських районах Прикарпаття діяли партизанські загони. Восени 1930 р. польський уряд розгорнув на території українських земель їм, пацифікацію (втихомирення). Спеціальні загони поліції і війська приборкували непокірні села і повіти. У 1934 р. на Поліссі у м. Березів-Картузький було створено концтабір для політичних в'язнів, в йому утримувалися тисячі учасників визвольного руху.

Не дивлячись на досить шовіністичну політику польського уряду по відношенню до українських земель, там діяв цілий ряд політичних партій, Найбільш популярним з них було Українське національне демократичне об'єднання (УНДО) під керівництвом Д.Левицького, Ця партія орієнтувалася на здобуття незалежності мирним, демокра-тичним шляхом.

Значно поступалася своїм впливом УНДО Радикальна партія, го-ловою якої був Л.Бачинський, а потім І.Марчук. Ця партія виступала за обмеження права власності, відокремлення церкви від державні повну державну незалежність України.

З 1919 р. діяла Компартія Західної України (КПЗУ), яка виступала за приєднання до Радянської України. Однак з початком масової колективізації в СРСР популярність цієї партії зійшла нанівець.

Неспроможність легальних організацій здобути незалежність зму-сила активну молодь шукати інших, більш радикальних шляхів. ЗІ цих обставин у 1929 р. у Відні на з'їзді офіцерського об'єднання Української військової організації і радикальних студентських груп - ут-ворено Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Керував ОУН лідер УВО Є.Коновалець. Ідеологічне обґрунтування ОУН становило інтегральний націоналізм, засади якого розробив Д.Донцов. Найви-щою метою проголошувалася незалежність України. Для досягнення цієї мети могли використовуватися (і використовувалися) будь-які методи боротьби: демонстрації, студентські страйки, бойкоти, теро-ристичні акти, експропріації, акти саботажу. Терор викликав репресії з боку польських властей. Так, після вбивства міністра внутрішніх справ Б.Перацького поліція розгромила крайовий провід ОУН у Галичині, заарештувала організаторів й учасників замаху, у т.ч. С.Бандеруц М.Лебедя, які були засудженні до довічного ув'язнення.

Після Першої світової війни, з розпадом могутніх ім-перій українські землі — Західна Україна, Північна Буко-вина, Закарпаття і Бессарабія — відійшли до Польщі, Ру-мунії та Чехословаччини. З 1919 р. Польщею було окупо-вано 125,7 тис. кв. км земель Східної Галичини та Західної Волині, що становило третину усієї території тодішньої Польщі. На цій території в 1931 р. проживало 8,9 млн осіб— 5,6 млн українців, 2,2 млн поляків. Ці землі стали для Польщі новими джерелами сировини, дешевої робочої сили та ринками збуту. Водночас вони спричинили появу і загострення зовнішніх і внутрішніх проблем, що суттєво де-стабілізувало ситуацію в польській державі. Впродовж 20— 30-х років польська політика в українському питанні мала свої особливості. В 1919—1923рр. Польща ще не цілком закріпилася в Західній Україні.

Почалася ліквідацію українських шкіл. Якщо в 1911 навчальному році тут було 2 418 українських шкіл, то у1927р. - лише 845.