Після травня 1926 р. Польща стала на шлях відновлення держави «від моря до моря». Суть нової влади полягала у державній асиміляції національних меншин і національної асиміляції, особливо мовної, шляхом примусу. Для її здійснення у 1926 р. було створено спе-чний відділ національностей, а в березні 1934 р. начав роботу Національний комітет і Бюро національної ідеї. В 1928—1930рр. було зроблено поступки української буржуазії у формі фінансової підтримки коопера-тивних об'єднань. У відповідь найчисельніша українська партія УНДО (Українське Народно-демократичне Об'єднан-ня) у жовтні 1935 р. взяла курс на нормалізацію польсько-українських відносин. В свою чергу, уряд пішов на деякі по-ступки. Лідер УНДО В. Мудрий був обраний одним із п'яти віце-маршалів сейму.
Проте політика поступок українській буржуазії була нетривкою. Напередодні Другої світової війни, побоюючись позиції в українському питанні Німеччини, польський уряд різко змінює акценти у своїй національній політиці, повер-тається до доктрини однонаціональностей Польщі. Це зумови-ло певну опозиційність українців, що виражалася як легально, так і нелегально. Польська політична система ґрунтувалася на конституційних засадах, Це давало змогу національним меншинам попри дискримінацію відстоювати свої права в інститутах держави. В 1925 р. українці мали 12 політичних партій. Найбільш впливовим було УНДО — лібе-ральна партія, яка утворилася в 1925 р. її лідери — Д. Левицький, В. Мудрий, С. Баран, О. Луцький — відстоювали конституційну демократію та незалежність України. Іншою впливовою партією була КПЗУ, утворена ще в 1919 р. Ліде-ри партії — Й. Крілик, Р. Кузьма. Програма ставила завдан-ня боротьби проти соціальних і національних утисків, за об'єднання Західної України з Радянською Україною. Ук-раїнські партії намагалися ставати помітним чинником полі-тичного життя. Якщо в 1927 р. представництво у польсько-му парламенті становило 25 послів і 6 сенаторів-українців, то вже в 1930 р. — відповідно 50 і 14.
В економіці протидія офіційній лінії на гальмування розвитку українських земель здійснювалася через коопера-тивний рух. Так, якщо в 1921 р. в Галичині діяло 580 ко-оперативів, то в 1939 р. їх було до 4000. Коли антиукраїнський тиск польської влади ставав нестерпним, відповідь на реакція українців виходила за межі легальних форм боротьби. Якщо у 1922 р. Б Західній Україні відбулося л 59 страйків, то в 1934—1939 рр. — 1 118. З весни 19 посилилися виступи селян. Тільки на території Львівського, Тернопільського і Станіславського водеводств відбулося понад 3000 антидержавних політичних виступів, в тому числі 160 збройних. Відповіддю уряду була кампанія пацифікації — умиротворення за допомо-гою поліції та війська. Під час екзекуцій селян змушува-ли вигукувати: «Хай живе маршал Пілсудський» або співати «Єще Польска не згінєла». Жорстоким репресіям було піддано 800 сіл, 1739 осіб було заарештовано. По-слідовна асиміляторська політика польських властей за фактичної відсутності єдності українських політичних сил зумовила застосування більш радикальних форм бороть-би. У Відні в січні 1929 р. було створено Організацію Ук-раїнських Націоналістів (ОУН). Лідером партії став Є.Коновалець.
Коновалець Євген (1891—1938) — військовий і політичний діяч. Навчався у Львівському університеті, активно працював в “Ака-демічній громаді”, Студентському союзі, був секретарем львівсь-кої філії «Просвіти». Представляв студентську молодь у ЦК Україн-ської національно-демократичної партії. У1910 р. був під судом за участь у боротьбі за створення українського університету у Львові. Під час Першої світової війни — в австро-угорській армії, наприкінці квітня 1915р. потрапив у російський полон. У 1917р. таємно прибув з Царицина до Києва. Співорганізатор Галицьно-Буковинського куреня Січових стрільців, з січня 1918 р. — без-змінний командир формації Січових стрільців. Під час антигетьманського повстання 20 листопада 1918 р. — начальник Осадного корпусу, що наступав на Київ. В армії УНР — командир диві-зії, корпусу, армійської групи; полковник армії УНР. Після само-розпуску Січових стрільців 6 грудня 1919 р. перебував у польсь-кому таборі для інтернованих у Луцьку. З 1922 р. — в еміграції. Ініціатор створення УВО (1921) та ОУН (1929), перший голова її Проводу. Вбитий у Роттердамі агентом НКВС. Автор праці “Причи-ни до історії української революції”. Головним ідеологом ОУН був Д. Донцов.
Напередодні Другої світової війни ОУН нараховувала 20 тис. осіб. Вдаючись до тактики саботажу та терору до польської влади, ОУН намагалася стимулювати в українсько-му суспільстві стан постійного революційного піднесення і підтримки та розвитку руху протесту проти влади.
2. Українські землі під владою Румунії
Ще в більш тяжкому становищі опинилося українське населені Бессарабії і Північної Буковини, які були захоплені Румунією. Вона проводила класичну колоніальну політику, спрямовану на зміцнен-ня контролю над українськими землями: було ліквідовано місцеве самоврядування, українці вважалися «слов'янізованими румунами», тому були закриті українські школи, введена лише румунська мова, українські назви міст і сіл змінено на румунські.
У промисловості панувало дрібне кустарне господарство з одною напівручною працею. Рівень життя в Румунії був один з найважчих в Європі. Північна Буковина й українська частина Бессарабії відзначалися своєю злиденністю навіть на фоні Румунії. Ціни на ми у 1937 р. порівняно з 1914 р. зросли у 50 разів, майже 50% працездатного населення було безробітним, гуцульське населення гірська районів Буковини знаходилося на грані вимирання. Будь-які спробі боротьби за покращення становища українського населення жорстокі придушувалися урядом.
На території Румунії у 1920 р. проживало майже 790 тис. українців, що становило 4,7% усього населення країни. Ос-новними місцями їх зосередження були Північна Буковина, Хотинський, Акерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії. Неприхована колоніальна політика призвела до дегра-дації народного господарства українських земель. На Буко-вині за 1922—1929 рр. було закрито 85 промислових підприємств