Між тим становище в Україні ускладнювалося. Вже ні в кого не було сумнівів, що вона стала одним з перших об'єктів німецької колоніальної експансії. У серпні 1941 р. німці створили рейхскомісаріат України, до якого входи-ли Волинь, Полісся, Правобережжя, частина Полтавської області, а з 1942 р. — вся Полтавщина та Запоріжжя. Ця територія охоплювала 340 тис. кв. км з населенням 17 млн осіб. Управляв нею Еріх Кох, відомий своєю жор-стокістю та особливою ненавистю до слов'янських наро-дів. Рейхскомісаріат формально підкорявся міністерству східних окупованих територій (Розенберг). Він ділився на «генеральбецирки» на чолі з генерал-комісарами, а ті — на «крайзи», очолювані гебітскомісарами. Місцевою адмі-ністрацією були районні міські управи та сільські ста-роства. Українська поліція підкорялася німецькій цивіль-ній владі. Столицею Рейхскомісаріату стало м. Рівне. Га-личина була передана Генеральному губернаторству Поль-щі; Буковина і частина Південно-Східної України, у тому числі Одеса, Румунії, отримавши назву Трансністрія. Загалом під румунською окупацією опинилося 10% укра-їнської території (за німецько-румунським договором від 19 серпня 1941 р.). Харків та інші території України пе-рейшли в безпосереднє підпорядкування німецької ар-мії. На цій підставі німецьке керівництво заявило, що України не існує, це лише географічне поняття.

Німецьке керівництво створило в Україні 50 єврей-ських гетто й понад 180 концентраційних таборів. За кіль-ка місяців окупації було знищено 850 тис. євреїв. За роки війни в Україні загинуло 1,3 млн військовополонених.

Україна під час окупації була нагло пограбована: 85% надходження продуктів з окупованих територій до рейху було з України. У зв'язку з цим навіть не були роз-пущені колгоспи, оскільки вони полегшували пограбу-вання села. Робочу силу (остарбайтерів) для себе Німеч-чина брала теж в основному з України (2,3 млн осіб).

На території України у роки війни діяло чотири полі-тичні сили: німецька окупаційна влада, радянський підпільний і партизанський рухи, самостійницький підпіль-ний та партизанський рухи, які боролися не тільки проти фашистів, а й між собою. Час від часу зверталися із заявами до німецького уряду, української громадянсь-кості уряд Української Народної Республіки в екзилі, гетьманський рух П. Скоропадського, але відчутного впливу на політичні процеси їх діяльність не мала. Цім легальним представницьким органом була Українсь-ка національна рада, яка намагалася обстоювати ін-тереси українців, але німецька влада не мала наміру ра-хуватися з нею. Частіше вона зважала на дії Українсько-го центрального комітету, який очолював В. Кубійович (Краків), у складі якого діяв Український земельний ко-мітет. У липні 1944 р. представники всіх частин України створили Українську Головну Визвольну Раду (УГВР) перший уряд самостійницького підпілля, який об'єднав політичні сили, що сповідували суверенність Української держави. УГВР проголосила себе «єдиним керівним орга-ном українського народу, аж до створення уряду Україн-ської Самостійної Соборної Держави». Головою Генераль-ного секретаріату УГВР був Роман Шухевич 11.

Навесні 1943 р., після поразки під Сталінградом, на-цистські власті прийняли рішення набрати в свою армію ненімецьких жителів західних українських областей. Гу-бернатор Галичини О. Вехтер звернувся в УЦК з пропо-зицією сформувати українську дивізію в складі німець-кої армії. Після узгодження з ОУН--Б, В. Кубійович по-годився з пропозицією, маючи надію на те, що це, з од-ного боку, поліпшить ставлення німців до українців, а з іншого, вважаючи неминучою поразку німців, підго-тує кістяк майбутньої армії у разі проголошення держав-ності України. Все вище командування дивізією мало бути німецьким — такою була установка Гіммлера, а сама дивізія не повинна називатися українською, а галиць-кою. Коли в червні 1943 р. УЦК оголосив набір добро-вольців, то їх виявилося до 82 тис. осіб, 13 тис. стали солдатами дивізії СС «Галичина». Крім бійців галицької дивізії, в німецькій армії служили й інші українці. Були вони і в румунській, угорській, а також польській, аме-риканській та канадській арміях. Приблизно 2 млн ук-раїнців воювало на радянському боці. Такою у роки Дру-гої світової війни виявилася доля багатостраждального українського народу.

2.4. Діяльність підпілля і партизанський рух. Створення УПА

У роки війни в Україні одночасно діяли підпільний і партизанський рухи, організовані радянським урядом, а також підпільний рух опору, створений та спрямовуваний ОУН на боротьбу з окупаційними силами за здобуття не-залежності України. Радянське підпілля і партизанський рух почали створюватися відповідно до директиви ЦК ВКП(б) і радянського уряду від 29 червня 1941 р., поста-нови ЦК ВКП(б) від 18 липня 1941 р. «Про організацію боротьби в тилу німецьких військ». ЗО травня 1942 р. Державним комітетом оборони країни був створений цен-тральний штаб партизанського руху, а у липні 1942 р. штаб партизанського руху в Україні, яким керував Т. Строкач.

Найпомітніший слід в історії партизанської боротьби залишив путивльський загін, який згодом виріс у з'єд-нання під командуванням С. Ковпака. З'єднання пройш-ло рейдами по Україні 15,4 тис. км., громило на своєму шляху гарнізони, військові частини, залізничні мости і автошляхи. У Чернігівській області діяло з'єднання на чолі з О. Федоровим, в Поліссі й Правобережжі — з'єд-нання О. Сабурова. За рішенням Українського штабу партизанського руху на території Сумської та Брянської областей