1772 р. — згідно з Петербурзькою конвенцією між Росією, Австрією та Пруссією (за першим поділом Польщі) — територію між Дніпром та Сожем;

1774 р. — згідно з миром у Кучук-Кайнарджі, що поклав край вій-ні (1765-1774 рр.) між Росією та Туреччиною, — територію між Дніп-ром та Бугом і узбережжя Азовського моря від Берди до Міуса;

1783 р. — Таврію, Крим і Кубань;

1793 р. — згідно з Петербурзькою конвенцією між Росією та Прус-сією (за другим поділом Польщі) — Правобережжя від Дніпра до Пінська і Кам'янця;

1795 р. — згідно з Петербурзькою конвенцією між Росією, Авст-рією та Пруссією (за третім поділом Польщі) — західну Волинь до річки Буг;

1812 р. — згідно з миром у Бухаресті, що поклав край війні (1806-1812 рр.) між Росією і Туреччиною, — Бессарабію з фортецями Хоти-ном, Бендерами, Аккерманом, Кілією та Ізмаїлом. Поза російським кордоном залишилися тільки західні землі — Галичина, Буковина і Закарпаття, що належали до володінь Габсбургів. Протягом майже 150 років — від кінця XVIII до початку XX ст. — українці перебува-ли під владою двох імперій: 80 % їх були підданими Романових, а решта — Габсбургів.

Україна знову потрапила в пастку бездержавності й змушена була пристосовуватися до життєвих форм, які диктували їй чужі імперії. В Україні царизм здійснював колоніальну політику, намагаючись пе-редусім знищити сліди давньої автономії.

Територія України, яка входила до складу Росії, була зрештою по-ділена на три генерал-губернаторства і дев'ять губерній. Кожна гу-бернія складалася з повітів, а ті, у свою чергу, із міст і сіл. У 1796 р. змінився адміністративний устрій України.

Лівобережжя було перетворено на Малоросійську губернію, а Сло-божанщину — на Слобідсько-Українську губернію, згодом (1835 р.) перейменовану на Харківську.

Правобережжя було розбито на три губернії: Київську, Волинську і Подільську. Південна Україна разом із Кримом утворили Новоросійську гу-бернію. Генерал-губернатори в межах підпорядкованих їм територій мали майже необмежену владу і здійснювали гнобительську політику ца-ризму. Важким тягарем на плечі населення України лягло утримання 50-тисячної російської армії.

Царизм усіляко зміцнював в Україні самодержавний кріпосниць-кий лад і, спираючись на російських поміщиків, які отримали в Ук-раїні великі землі, охороняв етанові привілеї українських і польських поміщиків. Царський уряд ще наприкінці XVIII ст. поширив кріпосні порядки і на Південну Україну. Так, починаючи з 1796 р. селяни Пів-денної У країни, Криму і окремих інших районів були позбавлені пра-ва переходу, що, по суті, означало закріпачення.

Література

1. Борисенко В. Й. Курс української історії. — К., 1996.

2. Винниченко В. Відродження нації: У 3 ч. — К., 1990.

3. Грушевський М. С. Ілюстрована історія України. — К., 1990.

4. Грушевський М. С. Очерк истории украинского народа. — К., 1990.

5. Дорошенко Д. І. Нарис історії України.—Львів, 1991.

6. Ілюстрована енциклопедія історії України (від найдавнішого часу до кінця XVIII ст.).—К., 1998.

7. Історія України: Курс лекцій / За ред. Л. Г. Мельника.—К.,Кн. 1,1991;

Кн. 2,1992.

8. Історія України: нове бачення: У 2 т. / За ред. В. А. Смолія. — К., 1995.

9. Історія України: Навч. посібник / За ред. В. А. Смолія. — К., 1997.

10. Мирончук В. Д. Історчя України: Навч. посібник. -К.: МАУП, 2002.-328 с.

11. Субтельний О. Україна. Історія. — К., 1991.

12. Давня історія України / П. П. Толочко, Д. Н. Козак, С. Д. Крижицький та ін. — К., 1995.

Ліквідація Української автономії на при кінці XVIII ст.

Література